Гробниця

Вони знали один одного. Разом виросли, доводились однин одному родичами, проте билися як запеклі вороги. Еміля збив з ніг ударом кованого чобота старший чоловік, котрий колись носив його на плечах до школи.

Гармидер посилився.

Садівники та грабарі, озброєні мисливськими рушницями, вистрілили в натовп, поранивши одного вандала в руку, а другого — в ногу. З ран бризнула кров, нападники інстинктивно повиставляли вперед руки, наче ними можна було захиститися від куль. Проте завдяки величезній кількісній перевазі опір захисників невдовзі було зламано. Першим упав старий садівник, і його руки й ноги затріщали під важкими чоботями знавіснілих селюків. Еміль протримався трохи довше, поки двоє не вхопили його за руки, а третій почав гатити кулаком в обличчя доти, доки парубок не знепритомнів. То були чоловіки, з чиїми синами колись грався малий Еміль. Потім вони вхопили його й перекинули через перила. Хлопець наче на якусь мить зависнув у повітрі, а потім упав додолу сторч головою. І так і лишився лежати на підлозі з неприродно розкинутими руками й ногами. З його рота цівкою витікала кров, а розплющені мертві очі вже нічого не бачили.

Кузен Маріети, Антуан — хлопець простий, але досить розсудливий, щоб розрізняти добро та зло, — побачив одного чоловіка з паском у руках і впізнав його. То був батько одного з замордованих хлопчиків. Його обличчя перекосилося від гніву й горя.

Недовго думаючи, Антуан кинувся на нього й, обхопивши руками за шию, хотів був повалити на землю. Антуан був кремезний та сильний, однак битися не вмів, і тому невдовзі сам опинився горілиць. Не встиг він оговтатись, як реміняка вдарила йому в обличчя, а металева. пряжка поцілила в незахищене око. Світ Антуана перетворився на суцільну криваву пляму.

Стоячи внизу поблизу сходів, Констант затуляв рукою обличчя від спеки та кіптяви. Він чекав, коли прийде його слуга, щоб відзвітувати.

— Їх тут немає, — випалив той, засапавшись. — Я все обшукав. Здається, вони втекли зі стариганом та економкою хвилин п’ятнадцять тому.

— Пішки?

Слуга кивнув.

— Я знайшов ось це, мосьє. У вітальні.

Віктор простягнув тремтливу руку. То була карта Таро із гротескним зображенням диявола, коло ніг якого були прикуті двоє закоханих. Констант спробував зосередити погляд на карті, попри те, що дим застував йому очі. Придивившись, він побачив, що демон ніби рухається, а закохані дивом нагадали йому Верньє та Ізольду.

Він потер зболілі від диму очі, і на думку йому спала ідея.

— Коли закінчиш із Желісом, залишиш на його трупі оцю карту. Принаймні це заплутає слідство. Бо вся Кустосса знає, що дівчина туди приїздила.

Слуга кивнув.

— А ви, мосьє?

— Допоможи мені добутись до екіпажа. Кажеш, дитина, жінка та старий?. Вони не зможуть далеко втекти. Навпаки, мені здається, що вони зачаїлися десь поблизу, на території маєтку. Місцевість тут крута й лісиста. Є лишень одне місце, де вони можуть сховатися.

— А ці? — слуга кивнув на юрму нападників.

Битва сягала апогею, і крики та зойки ставали дедалі частішими й гучнішими. Невдовзі мав початися грабунок. Навіть якщо хлопцеві вдасться вислизнути сьогодні, то йому нікуди буде повертатись. Він стане злидарем.

— Нехай продовжують, — сказав Констант.

РОЗДІЛ 96

Коли вони дісталися лісу, іти стало набагато важче. Луї-Анатоль був дужий хлопчина, а мосьє Беяр, попри свій вік, виявився напрочуд прудконогим, та однаково вони рухались надто повільно. У них був ліхтар, але вони боялися його засвічувати, щоб не привернути увагу натовпу.

Із подивом для себе Леоні виявила, що ноги самі несуть її до гробниці, яку вона такий тривалий час оминала. Коли вона йшла вгору, її довгий чорний плащ чіплявся своїми краями за мокре осіннє листя, що шерехтіло під ногами. Їй пригадалися всі її мандрівки теренами маєтку: просіка, де ріс дикий ялівець, галявина, де загинув Анатоль, могили брата й Ізольди на узвишші біля озера — і серце її стислося від думки, що вона цього більше ніколи може не побачити. Вона дуже довго мучилася через обмеженість свого існування, але тепер, коли настав час іти, їй не хотілося цього робити. Валуни, пагорби, просіки, стежки — усе це, здавалося, стало частиною її єства.

— Нам іще довго, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль тоненьким переляканим голосочком. А то мені вже черевики муляють.

— Іще трохи, — відповіла вона, стиснувши йому руку. — Обережно, не послизнися.

— А знаєш, — сказав малий зумисне хоробрим тоном, — я зовсім не боюся павуків.

Вони вийшли на прогалину між деревами й стишили ходу. Цю тисову алею Леоні запам’ятала ще від часу свого першого приїзду, і тепер дерева на ній стали старішими, вузлуватішими, а їхні крони порідшали.

Як і домовлялися, на них чекав Паскаль. Обабіч двоколки тьмяно мерехтіли два ліхтарі, а коні нетерпляче довбали копитами землю.

— А де це ми, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль, у якого цікавість на мить витіснила страх. — Ми ще на нашій землі?

— На нашій. Коло старого мавзолею.

— Де ховають людей?

— Так, зрідка.

— А чому тут не поховані матуся й татко?

Леоні завагалася.