Гумор та сатира. Збірка

ПЕТРО. Ні, скажу. (стає на лавочку і гукає в темне небо) Електрон так само невичерпний, як і атом! Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне! (Миколі) Ну, бачив? Хочеш ще? Будь ласка! (стрибає з лавки на землю, і походжає натхненно вигукуючи) Релігія — це опіум для народу! Релігія — це, блін… І нічого! Бачив? Ха-ха-ха! І нічого!

Раптом Микола хапає шахівницю і б’є Петра ззаду по голові. Той падає.

МИКОЛА (в небо) Прости мене, Господи! Я не міг більше терпіти, як Ти.

Помічає, що Петро не рухається. Піднімає його руку, але вона безсило падає.

МИКОЛА. Петюню, ти чого? Я ж не того! (пригадує, як робиться штучне дихання) На заводі медсестра казала, треба якось рота в рота.

Нахиляється, щоб робити процедуру, але Петро раптом відкриває очі, і затуляється рукою.

ПЕТРО. А от цього не треба. (сідає на землі і озирається)

МИКОЛА. Петюня! Живий!

ПЕТРО. Ти знаєш, Миколо, я дещо зрозумів.

МИКОЛА. Зайка моя!

ПЕТРО. Це в мене цукор піднявся. Точно. Так в потилицю шваркнуло.

МИКОЛА (дивиться на шахівницю) Мабуть, що цукор.

ПЕТРО (важко піднімаючись з землі) Ну, то нічого. Як зараз не помер, то ще поживу.

МИКОЛА (підхоплює Петра, як пораненого) Авжеж, поживеш, Петюнєчка! Ти ж мій єдиний друг. (непомітно дивиться в небо) Що ж у мене заберуть останнього друга?

ПЕТРО. Що ти кажеш?

МИКОЛА. Та кажу, зараз підемо додому, повечеряємо, поговоримо, а там згодом і цей дурний цукор з тебе виженемо.

ПЕТРО. Дав би Бог…

МИКОЛА. Дасть, зайка, от побачиш, дасть. А яку ми пісню співали, як йшли сюди?

ПЕТРО (наспівує басом) Два кольори мої, два кольори…

МИКОЛА (підхоплює тенором) Оба на полотні, в душі моїй оба…

Вони йдуть у бік 16-ти поверхового будинку. Сцена темнішає, дерева вже не видно, і тільки здалеку лунає пісня: «Червоне — то любов, а чорне — то журба»

Виктор Федорович и незнакомка

Как литератор и редактор, я получаю немало писем. Пишут графоманы, ищущие славы. Возмущённые комментаторы интернета. Но вот передо мной письмо незнакомой женщины. Я назвал бы его «сгусток обманутых надежд», если бы любил высокопарные выражения.

Письмо написано в стихах и сопровождается трогательной просьбой, передать лично Президенту Виктору Януковичу. Эта детская наивность выдаёт человека непрактичного, не знакомого с жизнью и не знающего, в каком далёком от власти месте находится сегодня творческая интеллигенция.

Однако, появись у меня возможность передать Виктору Фёдоровичу этот «человеческий документ», я напомнил бы ему чуть изменённые слова Экзюпери: «мы в ответе за тех, кто опустил за нас бюллетень». Впрочем, создатель «Маленького принца» — француз, а я не уверен, что Президенту дают читать не украинских авторов.

Письмо незнакомки подписано загадочно — Анна Г.

Мысль о том, что писала его самая известная в стране Анна Г., я отбросил почти сразу. Конечно, женское сердце непостижимо, и всё-таки положение и происхождение влиятельной чиновницы не позволят ей так горячо защищать язык Лермонтова и Некрасова, как это делает автор письма.

Скорее всего, перед нами крик боли, который вырвался из сердца безвестной учительницы русской словесности, библиотекаря, преподавателя лицея. Словом, представителя класса, не умеющего сеять, полоть, орать (в смысле, хором на Майдане за пятьдесят гривен в сутки).

Но как раз эти тонкие души острее других переживают обман и несправедливость. Их глубоко ранят не выполненные предвыборные обещания. И вот результат.

Господин Президент! Судя по тексту, женщина, отдавшая за вас свой голос, стоит на грани преступления.

Не скрою, я публикую письмо незнакомки не только ради сострадания. У меня есть и личные, тайные мотивы. Какие? Готов открыть их читателям и гаранту Конституции сразу же после прочтения этих отчаянных строк…