Я бачу, вас цікавить пітьма

— Та ні… — стенув плечима дільничний. — Усе нібито обговорили…

Мер кивнув, і поліцейський мовчки вийшов. Павло Борисович Тупогуб лишився свердлити скляним поглядом порожнечу.

Зазирнула Міла, збираючись щось сказати, але побачила очі Павла Борисовича і миттю сховалася за двері. Стало тихо. Селищний голова сидів, наче статуя. Так нерухомо, що, мабуть, його нескладно було переплутати з восковою лялькою. Аж раптом його обличчя ожило: посеред чола глибоким розломом лягла скорботна зморшка, губи розтягнулися в траурній подобі посмішки, а в очах проступив чорний безпросвітний біль. Павло Борисович довго і хрипко вдихнув, так наче хотів по-дитячому заплакати. Але натомість утробно завив — і з лютим тріскотом вгатив стиснутим кулаком по тропічному пляжу, що прикрашав тютюнове пуделко.

Розділ 39 Кожному своє

У медпункті було тихо. Медсестра Ліза під бурмотіння телевізора гортала інстаграм в ординаторській. Андрюха із Ксенією сиділи в перев’язочній. Вона змінила йому компрес на вилиці.

— Ну от. Завтра можна буде взагалі зняти.

— Дякую… Послухай, а ти дзвонила на її номер?

— Одразу ж. Гудки йдуть — і все.

Андрій кивнув.

— Добре, а тепер перейдемо до головного.

Він вичікувально подивився на неї.

— Що? Я туди не піду!

— А мене її мати й на поріг не пустить.

— Не піду я! — Оксі аж зіскочила зі стільця. — Ти сказився!

— Вона тебе знає й вона — алкоголічка. Пляшка горілки — твоя універсальна перепустка.

— Ні! Та й не буде там золотого браслета! Її мати пропиває все, що тільки можна. А тут — золото…

— Саме так! І я в житті не повірю, що в Христини не було таємного місця для прикрас. Ти ж знаєш, де воно, так?

Ксеня похмуро і з-під лоба поглянула на нього.

— А якщо вона щось запідозрить…

— І що ж такого має запідозрити алкоголічка, щоб відмовитися від горілки?

Оксі мовчала. Тільки напружено покусувала губу.

— Послухай, — Андрій намагався впіймати її погляд. — Це найкоротший шлях.

— А що як ти помилився?

— Сама подумай. Це точно був його браслет. І якщо Христина свого не носила, то він і досі в неї вдома. Потрібно просто знайти його і прочитати ім’я вбивці!

Вона зіскулилася, наче від холоду.

— І що ти йому зробиш?

— Спершу затисну йому пальці у дверях і дізнаюся, де дитина.

Вона втупилася в нього пронизливим поглядом, наче перевіряла. Наче очікувала, що він зарегоче і скаже, що пожартував. Але він не жартував.

— Яке тобі діло до тієї дівчинки? — нарешті запитала вона.

— То ти не вважаєш, ніби я її вигадав?

Вона хитнула головою:

— Такого я не сказала. Просто хочу зрозуміти. Чому для тебе так важливо знайти якусь там дитину? Вона твоя родичка чи що?

Він відповів не відразу. Раз чи двічі губи його навіть ледь сіпалися й він набирав у груди повітря, та мабуть, то були не ті відповіді, що він їх шукав, тож Андрій тільки супився й сопів. Нарешті звів очі й чітко, немов цитуючи якесь правило, мовив:

— Діти не мають помирати.

Ксеня гмикнула і сумно кивнула:

— От тільки реальність зовсім інша. Кожному своє.

— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду.

— І?..

— Нічого хорошого там би не написали.

— А що в цих словах поганого?

— Що поганого… Ну, от уяви на секундочку, що твоя робота — відчинити оті ворота. Нічого ж такого, так? Просто собі відчиняєш. Щоправда, в концтаборі… — він помовчав. — Я думаю, напис над входом був зроблений саме для тих, хто може засумніватися. «Кожному своє» — це ідеальне виправдання будь-якого зла. Випало тобі відчиняти браму? Відчиняй. Їм — задихнутися в газовій камері? Добре, що не тобі. Кожному своє! А головне, ніхто не винен — просто так сталося.

Стало геть тихо. Чути було, як в ординаторській працює телевізор. Десь за вікном огидним високим гавкотом завалував пес.

Ксеня прокашлялася і нервово глитнула. Видно було, що в неї на язиці крутилось якесь запитання, але вона не наважувалася. Андрій ледь помітно кивнув їй — самими очима.

— І які ворота відчинив ти?

— Багато всяких… — Андрій важко зітхнув.

Продовжувати не збирався. Але вона все дивилася й дивилася, очікуючи відповіді. І він не витримав:

— Я вбив дитину.

Її брови недовірливо вигнулися, наче дві перелякані кішки.

— Ого… У прямому сенсі?

— Вистрілив у неї. В Афганістані. Хлопчик із переляку заліз на канапу, і мені здалося, що це дорослий… Було темно. Він іще рвучко здійняв руки, щоб затулитися, — наче зброю підняв… А я…

— Ти цього не хотів, — урвала Оксі і взяла його за руку.

Її дотик був теплий і ніжний.

— Знаєш… — прошепотів Андрій. — Той, хто відчиняв ворота, мабуть, теж не хотів саме цього. Я думаю, конкретно цього від початку не хотів навіть той, хто заганяв їх у газову камеру. Але цілим ланцюгом учинків він привів себе в ту точку, де вбиває дитину. І думає, що не винен. Або — що так треба. Або — що він не має вибору… Тільки вибір є завжди. Я ж сам пішов у Іноземний легіон. Ніхто не силував. Навпаки: відбір пройшли двадцять чотири з вісімдесяти. І я точно не планував нікого вбивати. Але хіба відмовився їхати в Афганістан? Або — взяти в руки зброю? Ні. Я просто вважав, що нічого такого не станеться…