Я бачу, вас цікавить пітьма

Чоловік у Червоному, тримаючи обіруч весло, намагався підігнати до себе стару картонну теку, що плавала у воді. Тека набубнявіла, занурилася у воду приблизно на пів метра і підпливати до човна ніяк не хотіла. Щоразу, як до неї торкалося весло, вона вперто вертілася на місці й занурювалася чимраз глибше. Тоді Чоловік у Червоному на мить завмирав, ледь піднявши ресор над водою, і чекав, щоб течка спливла знову. Та вона вочевидь знала собі ціну і робила це не відразу. Чоловік у Червоному стиха лаявся, але терпів. І коли коричневий бік теки знову вигулькував у темній річковій воді, він укотре м’яко підштовхував її веслом. Нарешті папка підпливла ближче, і Чоловік у Червоному мерщій відкинув весло в човен. А вона, наче цього й чекала, стрімко пішла на дно. З розпачливим «хех!» він упав на живіт і по плече занурив руку в крижану воду, ризикуючи перекинути човен. На мить завмер із зосередженим обличчям, а тоді крякнув і жбурнув на дно човна наскрізь промоклу теку, а сам важко опустився на лавку.

На папці чорним фломастером було виведено:

ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

1987–2017

Коли Андрій розплющив очі, в голові й далі вертілося рішуче «А хрін вам!», але він уже не міг пригадати, з якого приводу це подумав. Щось щодо напису на течці… Якого напису… На якій течці… Кому — «вам»…

Голова досі лежала на столі, а спина затерпла і боліла. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед самісіньким носом якийсь темний предмет невизначеної форми. Андрій кілька разів кліпнув і негайно відчув запаморочення. Він був п’яний. Дуже п’яний. Знову ледь приплющив очі. Було, як і раніше, гамірно. Крізь ритм музики, що віддавав у вухах, і рівномірний гомін голосів пробився паскудний жіночий сміх. Пора в готель. Поки його номер не зайняли, ахаха… Він знову розліпив повіки і втупився на темний предмет на столі. Похмурився, наводячи різкість.

За кілька сантиметрів від його обличчя стояв чийсь лікоть.

Андрій плавно випрямився, пильнуючи, щоб світ довкола не перекинувся. Навпроти нього, вбраний у темний бушлат і в незмінних дзеркальних окулярах-крапельках, сидів знайомий бармен із потяга.

— Це ти? — п’яно промимрив Андрій.

— Тобі видніше! — бармен реготнув.

Він сидів, безпристрасно відвернувши лице кудись у стіну. Не повертаючись, спритно намацав чарку і налив собі з карафки.

— Ну, що там, — запитав він по-приятельському, — знайшов убивцю?

— Звідки ти знаєш про вбивцю? — здивувався Андрій.

Язик заплітався, сфокусувати зір насилу вдавалося. Бармен залпом випив і скривився.

— Усі знають про вбивцю, — відказав він і занюхав рукавом. — Тільки тобі не кажуть.

— Не знайшов, — Андрій хитнув головою.

— А маєш ідеї?

— Таємниця слідства…

— Значить, не маєш, — кивнув бармен і підчепив виделкою шматок оселедця.

— Чому відразу «не маю»! — обурився Андрій.

— І хто ж це? — хитро спитав бармен.

Андрій насупився і зажуривсь. Думки самі собою повернулися до переліку Христининих «колишніх», де, крім Арсена і Суботи, нікого знайомого. Враховуючи, що в ніч убивства обидва були на площі, то виходить, що один із них… Якщо, звісно, воно взагалі було — вбивство… Чи, може, він приїхав не в те селище? У пам’яті виринув зал адміністрації, що заходився сміхом, — невидиме море знущальних поглядів. Він один проти всіх. І всі проти нього, окрім Ксенії… «І лікаря, — подумав Андрій. — Лікаря теж слід перетягувати на свій бік».

— А це, до речі, ідея! — кивнув раптом бармен.

— Яка? — не второпав Андрій.

— Про лікаря! Як уже кого перетягувати — то чому б не його!

— Я це вголос сказав? — здивувався Андрій.

— Це написане на твоєму обличчі, — запевнив бармен. — Я взагалі не розумію, чому ти маєш тягнути цю лямку сам. Помітив, що всім, окрім тебе, начхати?

— Не те слово! — погодився Андрій.

— Усі живуть звичним життям і вусом не ведуть! — вів далі бармен. — А ти? Ось коли ти жив звичайним життям?

Хмільний шум у голові, здається, перекривав навіть горлання музики, та останні слова бармена зачепили Андрія за живе, і він щосили старався не втратити нитки розмови.

— Не знаю… — звів плечима Андрій. — А звичайним — це яким?

— Ну… Для початку, це коли не хочеться напиватися на самоті, — бармен налив чергову чарку і підсунув її Андрюсі. — Як там кажуть? «Не зважай на наші гріхи і благоволи обдарувати миром»! От тільки тебе обдарувати, здається, забули. А декого — прошу дуже!

Значення останніх слів Андрій не збагнув. А може, бармен занадто витіювато висловлювався.

— Щось я не дуже…

— Кажу тобі, грішать, як сучі діти, — стишивши голос, мовив бармен і кивнув на компанію, яка відпочивала поряд. — І що? І нічого! Живуть собі. Танцюють знову ж таки! Це, по-твоєму, справедливо? Ти місця собі не знаходиш, а в них — усе норм! Хіба це у твоєму селищі завівся маніяк? Хіба у твоєму будинку зникла дитина? То чому вони мають завтрашній день, а ти — поняття не маєш, з чим прокинешся?

Бармен нахилився вперед, і Андрюха побачив у його окулярах відображення власних розгублених очей.

— Несправедливо… — відповів він, і відчув тупий і тягучий біль через цю кривду.