Я бачу, вас цікавить пітьма

— Я вас учора куди кликав? — запитав він сусідку. — Казав, щоб або ви, або ваш чоловік. Ви сказали, що у нього спина, а ви прання закрутили?

— Куди? — запитала вона.

— Я кажу, дівчинка Надя, яка зникла — чия вона дочка? — він знову підвищив голос.

— Чия? — сусідка дурнувато кліпнула.

— Її ось! — вигукнув Андрюха і показав на Галу пальцем так, аж мало не торкнувся до її чола. — «Рідній матері начхати — вистрибнула у вікно, а ви шукайте дитя» — це ви про кого казали?!

— Я так казала? — ледь чутно проскімлила сусідка.

— Ні, я! Ви, звичайно! Ходили за мною назирці. «У квартирі бардак, як і в житті», — це ж ви про неї сказали. Ось про неї! Про Галу, яку начебто вперше бачите!

— Не казала я нічого! — вигукнула сусідка. — І її не знаю! У мене там цибуля горить!

І вона щосили грюкнула дверима. Клацнув додатковий замок, верескнув дверний ланцюжок.

Гала приголомшено дивилася на Андрія.

— Що відбувається?

— Це ви мені скажіть! — пророкотав Андрій, нависаючи над нею, мов скеля. — Це Харитон вас намовив, ясна річ! Не ясно тільки навіщо?! Вони з Суботою змовилися? Чи з мером? Знають, хто вбивця, і не хочуть, щоб я вийшов на нього, шукаючи Надю?

Вона дивилася на нього з виразом цілковитої розгубленості.

— Ви чому на мене кричите?

— Тому що я не ідіот, ясно?! Хочете, щоб я повірив, начебто вчорашній день мені наснився? Треба було принаймні добряче мене напоїти!

Андрій побіг по сходах, перестрибуючи через дві сходинки, а вона все дивилася йому вслід, перехилившись через перила.

Він бродив вулицями і вдивлявся в обличчя перехожих. Зайшов у «Мінотавр». Замовив чаю, а сам майже не пив, а все дивився на людей, які обідали. Що з ними не так? Що не так із цим селищем?

Був такий захід у «Легіоні» — загальне планування. Це коли перед операцією збирають усіх, приходить командир, а іноді і хтось із командування місії, вмикають проектор і починають розповідати, що відбуватиметься й навіщо. І начхати, що завдання його роти зазвичай було «увійти й утримати», без усяких хитросплетінь, — та однак слід було розуміти усе. Навіщо операція і що станеться, якщо її провалити. Скільки роботи виконала розвідка, куди перекидатимуть механізовану роту, за що візьмуться сапери і хлопці зі спеціальних операцій… Так ось, те, що він добре засвоїв на тих зібраннях, — усе це до чортиків складно. І щоб міцні, підготовані хлопці із парашутного виконали свою просту роботу, купа людей спершу має добряче все обміркувати. Накреслити схеми за даними, які зібрали розвідники. Придумати надійний план. Потім передбачити все, що може піти не так, і скласти ще один план на той випадок. А тоді всім усе пояснити. Коли стріляти, коли не стріляти, коли виходити на зв’язок, а коли — ні… Навіть те, як ти сереш на ворожій території — регламентовано. Буквально! Як і куди закопаєш лайно, який відсоток особового складу може срати одночасно, щоб підрозділ не втратив боєздатності, — серйозно! Ось чому він скептично ставиться до теорій змови. Надто до тих, де потрібно залучати безліч люду.

І зараз, сидячи в запльованій кафешці на краю світу, він ніяк не міг скласти в голові цілісну картину: як їм вдалася містифікація такого масштабу та ще й так швидко? Як вони домоглися, щоб ніхто не проговорився, не переплутав щось, не бовкнув зайвого… Не сфальшивив, зрештою! Елементарно — не сфальшивив! Вони що — всі, як один, стажувалися в театрі Франка? Брали майстер-класи в Бенюка і Хостікоєва?

«Або їх залякали до чортиків, ото й усі майстер-класи», — подумав він.

Важливіше, що обласна поліція в особі Харитона теж у ділі. Отже, немає сенсу шукати там допомоги. Загалом — варіанти два. Перший — їхати до Києва. А отже, непевні шанси знайти Надю живою можна сміливо множити на нуль: коли він повернеться, буде занадто пізно. Другий — знайти її зараз.

Знайти, хай що тут відбуватиметься.

Рівно о сьомій він уже був біля пожежної станції й, правду кажучи, дуже розраховував побачити надворі з десяток добровольців, яких Захар навчає користуватися автономними дихальними апаратами. Ну або, для початку, двійко-трійко місцевих мешканців, які не розуміли, нащо їх покликали. Бодай когось. Але пожежна станція не мала залюднений вигляд. Нагорі світилося єдине вікно.

— Захар! — Андрюха затарабанив у браму. — Захаре Михайловичу!

Той спускався доволі довго. Нарешті рипнули двері й у воротах відчинилися вузенькі дверцята.

— А, це ви… Щось сталося?

— Що значить — «сталося»? Ми взагалі-то на сьому домовлялися.

— Про що?

— Так… У мене важкий день, краще вмикайтеся відразу. Дев’ятнадцята нуль-нуль, десятеро волонтерів, пошук дівчинки, каменярні — є контакт?

— Немає… — розгублено кліпнув Захар.

— Тобто, «немає»?! — заволав Андрій, остаточно втрачаючи здатність себе опанувати. — Хто дитину шукатиме?

— Та ви не кричіть, будь ласка… Можете по-людському пояснити, чого вам треба?

— Ви пили чи що? — Андрій принюхався.

— Не вживаю, — Захар гонорово виструнчився.

— То згадуйте: вранці я до вас навіщо приходив?

— Катакомбами цікавилися. Я вам карту показував.

— Ну, слава Богу! А чому я ними цікавився?

Він спохмурнів.

— Як по правді, то я так до кінця й не поняв…