Я бачу, вас цікавить пітьма

Ящик був великий. Довелося розбирати барикаду з консервацій, відсовувати плиту і перекладати старий мотлох. А тоді він витягнув його на середину веранди і, щоб довго не порпатися, вивернув уміст просто на підлогу. Щоденники не складно було виокремити — вони вислизали на брудні дошки, красуючись витисненими цифрами року на твердих палітурках, й одразу вирізнялися серед давніх газет і журналів, картону, якихось пакувань і чомусь кількох пар старого взуття. Але Захар так і завмер у напівзігнутому стані з простягнутою рукою, ніби жебрак, якому жбурнули злиток золота, і лиш очманіло витріщався на розсипище макулатури.

Біля його ніг лежали добрі три десятки списаних щоденників.

— Їх було тридцять вісім, — видихнув Захар.

Його очі перелякано бігали, вилупившись у порожнечу.

— Як таке може бути? — недовірливо насупився Андрій. — Хіба ви живете тут аж так довго?

— Тридцять вісім років тому мені було одинадцять! — емоційно змахнув руками Захар. — Одинадцять! Я мріяв стати льотчиком. І поняття не мав, що десь є така місцина, як оця!

— Так… — повільно мовив Андрій. — І хто ж писав оці щоденники?

— Я! — і він навіть стукнув себе долонею в груди. — Я писав, я! У найстарішому дати написані від руки, і найперший запис — двадцять друге березня сімдесят дев’ятого року. Моїм почерком! Там написано: «На новому місці й на новій посаді!»

— Так… Щось я нічого не розумію… — Андрій повільно сів на старий кривоногий стілець, і той жалісно писнув.

— Я прочитав їх, — вів далі Захар. — Усе по порядку, від початку до кінця. І ось що дивно: майже в кожному був запис про нового хлопчину, якого звали Максимом. І завжди — наприкінці квітня або на початку травня. А в листопаді-грудні з’являвся запис, що Макса той-во… Вбили. Ну а рівно через дев’ять днів — вирваний аркуш. Поняв, нє?

Науменко, поки це говорив, то переходив на шепіт, то мало не зривався на крик, і Андрій уже вирішив, що перед ним божевільний.

— Дев’ятий день — і немає сторінки… — повторив Захар.

— Тобто, ви живете тут майже сорок років, але, очевидно, не дуже й старієте. І час від часу тут помирає й воскресає такий собі хлопець на ім’я Максим. А ви все забуваєте і знову пишете йому епітафію. Я нічого не переплутав?

— Я не пам’ятаю, скільки тут живу, — серйозно відповів Захар, не вловивши сарказму.

— Але ж рік, коли сюди приїхали, пам’ятаєте?

— Думав, що пам’ятаю. Типу десь одинадцятий. А потім оце вирішив, що восьмий… Точніше не скажу.

— Та ну, — Андрій недовірливо всміхнувся. — Який президент був — пам’ятаєте?

— Президент — це по тєлєку. А де я дивився той тєлєк? На дивані. Тут на дивані чи в якомусь іншому зажоп’ї на дивані — яка різниця. Поняв, нє? Не помню я…

— Послухайте, ви повинні звернутися до спеціаліста, — спокійно сказав Андрій. — Серйозно. Якщо непокоїть — потрібно звернутися.

— Ти мені не віриш! — Захар обвинувально тицьнув у нього пальцем. — А як же ця дівка? Ти кажеш, усі забули якусь дівку!

— Але ж я її пам’ятаю!

— А знаєш чому? Бо ти тільки що приїхав! Ти ще не став, як ми!

— Це ж яким, цікаво?

— Хрін його знає… Отаким — як усі. Коли одне і те ж кожного дня, і тобі пофіг. Але скоро станеш. І тоді теж не згадаєш, який був рік, коли ти приїхав!

— Я справлюся, — пообіцяв Андрій. — І ось іще… Волонтерів усе одно потрібно знайти, і завтра почати шукати дитину. Кров із носа, ясно? Вранці я поговорю з мером, щоб усіх відпустив із роботи…

— Це не все! — вигукнув Захар, відчуваючи, що втрачає слухача. — Помирає не лише Максимко! Усі! Усі тут одного разу вже помирали! У тих щоденниках я знайшов запис про смерть кожного, кого знаю! А через якийсь час написав про тих людей, як про нових знайомих! Поняв, нє? Як про тих, хто тільки-тільки приїхав! І якось я теж здохну, і ти прийдеш на мій похорон, а потім ми познайомимося, як уперше!

— Ну що я можу сказати. До зустрічі на похороні… — Андрій відсалютував йому, взяв куртку й, збентежений, подався до виходу.

— Недовго лишилося! — гукнув той йому вслід. — Скоро все тут згорить! Я тобі як пожежник кажу! Тут буде геєнна вогненна!

— І аз воздам… — кинув Андрій через плече і зачинив за собою двері.

Він уже встиг вийти надвір, як Захар вискочив раптом услід і вигукнув:

— Сьогодні в медпункті чергує медсестра Ксюша, яку чотири роки тому вбив її чоловік! А лікар Євген Павлович колись заблукав у катакомбах і не повернувся! А ще наш дільничний… Його повісив натовп просто на вході у відділок — на старій парашутній стропі, якою прив’язували корову!

Розділ 32 Гнів

Потрібно було діяти — просто щоб не збожеволіти. Потрібно було робити бодай щось, аби знайти дитину, бо шанси на її порятунок танули на очах. Бодай щось.

Андрій сів на ліжку в своєму номері й вийняв із наплічника картонну теку.

— Ну, привіт, — сказав він, щоб упоратися з облудним відчуттям, ніби старий шмат картону дивиться на нього.

«Там мають бути прізвища, — нагадав собі Андрій. — Імена хоча б якихось жертв, окрім Христини».

Він заходився перекладати знайомі документи і фото. Дивно, та з усіх була підписана лише моторошна світлина трупа Христини Рогач. Решта — ні. Хоч вони йому зараз і потрібні…