Я знаю точно: не было войны (СИ)

Этого молодого мужчину Ребекка заметила еще на торге перед вокзалом. Он так жадно и быстро ел пирожок, что девушка поняла — парень не на шутку голоден. Сейчас, когда они оказались в одном купе и ехали в одном направлении, ей показалось правильным отдать парню еду. Она пила сегодня только несколько стаканов сладкого чаю и есть не хотела совершенно.

А Остап только оторвавшись от еды смог осмотреть купе, но уже совершенно другим взглядом, его лицо немного разгладилось и приобрело даже некоторую мягкость, не свойственную Меченым Майстренкам. Парень достал из заплечного мешка рушнычок[5], аккуратно вытер руки и губы и только, спрятав все на свои мест,а произнес, обращаясь к девушке:

— Щиро вам вдячний, розумієте, коли я хвилююсь, то їм дуже багато і швидко. Знаю, що це не дуже файно, та що вдієш. Пробачте, дійсно дуже хвилююсь.

— Не переймайтесь, не потрібно. Я рада була допомогти. У вас щось трапилось?[6]

Ребекка была приятно удивлена таким вежливым обращением со стороны сельского парня. Она ожидала, что он окажется более простым и грубым, таким, неотесанным селюком, таких она видала на базаре толпами, ан нет, говорит, как сельский учитель, очень даже странно его речь контрастирует с его внешним видом.

А Остап был удивлен тем, как эта городская девушка, скорее всего еврейка, хорошо говорит на украинском языке. Он не заметил даже малейшего усилия, которое возникает у тех, кому украинский неродной язык, так спокойно текла ее речь.

— Так, в мене батько захворів на рак. Відвіз його до дільничної лікарні в Жмеринці, кажуть, там можуть прооперувати.

— Доктор Вальдман? Так, він може. — И чтобы сразу же пояснить, откуда она знает это имя, добавила. — Два роки тому він прооперував нашу сусідку, дуже вдало. Вона про хворобу забула вже давно. Сподіваюсь, він вам допоможе.

— Так, лише сподіватися й залишається… Пробачте, я можу вас запитати, звідки ви так вільно володієте українською?[7]

Остап не удержался и задал вопрос, который так и вертелся у него на языке. Девушка не растерялась, она не смутилась, казалось, ее вопрос этот вообще не затронул за живое, но для Остапа он был важен. Не вопрос — ответ на него. Он настолько напрягся внутренне, что это не могло не быть заметным, но заметным для кого? Семья отдыхающих для Остапа была чем-то чужеродным, что-то вроде камня, который валяется у дороги. Валяется, так валяется, не мешает проезжать, да и ладно, а вот эта девушка…

— Все дуже прозаїчно, товариш…

— Остап, моє ім’я Остап, пробачте що забув відрекомендуватись.

— А я Ребекка.

— Старе біблейське ім’я.

— Скоріше, старовинне єврейське. Отже, товариш Остапе, я викладаю в українській школі. Вчителька фізики та математики. Якщо я викладаю українською мовою, то і повинна вільно володіти нею, а як інакше пояснити дітям свій предмет?

— Пробачте, я знаю величезну численність викладачів, які викладають українською мовою, та майже її не знають.

— І таке трапляється, це досить огидно, та все ж таки трапляється. Скажіть, чому для вас це питання таке важливе?[8]

Ребекка внимательно посмотрела на сидевшего напротив Остапа. Было в парне что-то такое, что заставило ее задать этот нескромный вопрос. На их счастье, семья ленинградцев-отпускников совершенно к их разговору не прислушивалась, воспринимая язык общения как нечто совершенно инородное и занятое своими семейными проблемами — дети хотели кушать и шалили, мама доставала и накрывала на стол, папа пытался унять деток — все как всегда в пригородных поездах местного значения. А вот Остап — он был как натянутая струна, клубок нервов, наверное, что-то такое случилось с ним, что он так остро воспринимает этот мир.

— Пропоную вийти, щоб не заважати перекусити шановному панству. — неожиданно произнес Остап.

— Так, досить слушна пропозиція. — ответила девушка, они вышли в коридор. За окном мелькали телеграфные столбы с птицами, что черными кляксами расселись по проводам.

— Розумієте, Ребекко, в наш час дуже багато утисків на українську мову, почути її гарну від українця — то вже велика вдача, а почути від єврейки, то взагалі є чудо небесне.

— Я вважаю, що вільно володіти мовою, якою ти викладаєш, то є природно для інтелігентної та освіченої особи.[9]

А Остап продолжал, как будто не обращая внимания на прозвучавший ответ:

— Сьогодні я бачив брата Івана, так він розмовляв зі мною російською. Мій брат! Він що, став партійним та мову рідну забув? Хто ж тоді буде розмовляти мовою? Навіщо все це? Коли вимре наша мова, ми й самі вимремо як нація, як народ. Де ми? Ось ми є і ось нас нема, бо ми не розмовляємо рідною мовою. От ви розмовляєте єврейською?

— Так, в родині ми говоримо на ідіш[10], хоча з українцями спілкуємося українською, з росіянами російською, нам в цьому ніхто не заважає.

— І ви залишаєтесь народом, скажіть, ви вигнанці із своєї держави залишаєтесь народом, бо тримаєтесь за свою мову, а ми в своїй державі, в Україні, говоримо російською і перестаємо бути народом, чому це так?[11]