Я знаю точно: не было войны

— І ви залишаєтесь народом, скажіть, ви вигнанці із своєї держави залишаєтесь народом, бо тримаєтесь за свою мову, а ми в своїй державі, в Україні, говоримо російською і перестаємо бути народом, чому це так?[104]

Остап остановился, как будто выдохся, как будто сказал что-то важное, и испугался того, что сказал. А вдруг сказал слишком много? А вдруг сболтнул лишнего? А вдруг кто-то о чем-то догадается или скажет что-то такое или доложит куда следует? Да, докладывать-то не о чем, но все ведь можно представить так, что… а кто может представить? Да кто угодно! Да те же попутчики-москали, или кто-то с соседнего купе что-то услышал, да сама эта жидовочка пойдет, и доложит о нашем разговоре… Остапу внезапно стало стыдно, и от того, что не уследил за языком своим, разомлел от еды, высказал слишком много, и от того, что испугался своей откровенности. И теперь он ждал ответа молодой учительницы, ждал, потому что от этого ответа мог понять, что ждать от нее дальше.

— Скажіть, невже все так погано? Мені здається, ніхто не заважає спілкуватися українською, будь на то ваша ласка. Якщо ви прийдете в будь яку державну установу ви теж будете там говорити українською і ніяких утисків за це не буде, чи не так?[105]

— Не зовсім так, панна Ребекко. А хто скасував українські школи, вже після того, як відбулася українізація шкіл?[106] Чому в Могильові тільки дві українські школи, як було чотири? Чому їх закрили, хто буде навчати дітей рідної мови?

— Краще все ж таки товариш Ребекка, так, товаришу Остапе? А скажіть мені — до того, як відбулася українізація шкіл, в нашому Могильові була польська школа, російська школа, єврейська школа, я починала вчитися саме в єврейській. Скажіть, будь ласка, кому вони заважали, чому потрібно було їх закривати, щоб відкрити тільки українські? Була українська школа, відкрийте ще дві, або три, залишіть інші національні. А потім опитували людей, вони самі виявили бажання, щоб було більше російських шкіл, що в цьому поганого?

— Те і погане, що самі люди захотіли навчати дітей російською, що їх національна свідомість на такому низькому рівні, ось що погано! Я не націоналіст, та вважаю, що в радянській державі необхідно розвивати всі національності, а наша розвиватись не хоче, деградує, ось що мене так турбує.

— Може, інтернаціональна свідомість все таки перемагає в нашій робітничій державі національну? Якщо справа в цьому, то це є природній процес, та культурна і національна спадщина українського народу зберігається, а можливостей для розвитку української національності стало набагато більше, ніж раніше. Ось ви — типовий селянин, а володієте мовою на рівні вчителя-мовника. Скажіть, яким чином вам вдалося так підняти свій культурний рівень? Ось я бачу перед собою освічену і небайдужу людину. Це дуже приємно і дуже виділяє ваз із загалу.

— Так… проте мої манери залишаються не найкращими… Пробачте ще раз, ви мене знову заставили почервоніти. В мене був дуже розумний вчитель, Микола Петрович Колобродич. Він приділяв мені багато уваги, та навіть готував до вступу у педагогічний інститут, ось тільки обставини так склалися, що старший брат став просуватись по партійній лінії, а молодші були ще замалі. Родина велика. Я залишився з батьком на хазяйстві, тепер молодший підростає, та без батька буде важко, прийдеться все мені брати на себе…[107]

И Остап надолго умолк, погрузившись в тяжелые размышления.

Глава тридцать седьмая. Остап Майстренко

Остап остановился у брата. Тот жил в небольшом домике на окраине. Он снимал тут комнату, но, как знал Остап, у Ивана с хозяйкой, молодой вдовой, Катериной, были отношения. Жениться брат пока не собирался. Катерина и не настаивала. Но Иван был и обстиран, и еду ему готовили, а при его нервной работе такая забота о здоровье, как и регулярная мужская жизнь, привели к тому, что Иван округлился, обзавелся румянцем на все лицо и небольшим, но увесистым брюшком. Уж что-что, а так себя запустить у бати он бы себе не позволил! У старого Майстренка еду надо было заработать. Порции он за завтраком, обедом и ужином отмерял сам, и не дай Бог попросить добавку, если ты не сделал свою работу! Можно было и ложкой по лбу получить! Катерина на Ивана тоже не жаловалась. Он был человеком отзывчивым, добрым, помогал, когда имел время, домашней мужской работы не чурался, да и сыну Катерины стать на ноги с его поддержкой стало проще. Она была женщиной крупной, дородной, работящей, и очень веселой. Ее характер и непритязательность и сделали Катерину такой удобной подругой Ивану.