Як не померти на самоті

Не дивно, що романтики належать до категорії тих, хто шукає споріднену душу. Це позначається на їхній поведінці на кожному етапі стосунків. По-перше, це набуває вияву в тому, як вони шукають партнера. Коли я запитала Майю, чому, на її думку, вона самотня, то почула: «Просто зі мною це ще не трапилося». На переконання Майї, кохання — це щось на кшталт удару блискавки. То навіщо старатися? Романтики чекають на кохання і тому не докладатимуть зусиль, щоби створити кохання. (Колись я працювала з жінкою, яка гарно вдягалася щоразу, коли подорожувала літаком, на той випадок, коли її «майбутній чоловік» летітиме тим самим рейсом, а потім відмовлялася підійти до когось, щоб це не сприйняли за нав’язливість.)

По-друге, такий спосіб мислення впливає на те, з ким ви готові піти на побачення. Люди, що воліють зустріти споріднену душу, зазвичай дуже чітко уявляють вигляд свого партнера. Під час нашої першої зустрічі Майя впевнено проторохтіла перелік фізичних особливостей майбутнього чоловіка:

— Білявий, світлі очі. Гарна фізична форма. М’я­зистий, але не надто м’язистий. Татуювання, дібрані зі смаком. Волосся середньої довжини. Гарне обличчя, але трохи грубувате, хуліганське. Високий — метр сімдесят вісім чи більше. Гарні руки, не з короткими нігтями.

Оскільки романтики впевнені, що знають, який вигляд матиме їхній майбутній партнер, то, зустрічаючи когось, хто не відповідає такому образу, не дають цій людині шансу. Так вони втрачають чудових потенційних партнерів.

Коли вони вступають у стосунки з кимось, кого вважають «тим самим», їхні захмарні очікування можуть просувати ті вперед. Але щойно пара стикається з неминучою перешкодою (наприклад, особ­ливо бурхливою суперечкою), вони відмовляються від стосунків замість того, щоби спробувати подолати її.

Звичка Майї до романтизації допомагає пояснити, чому їй було так складно у попередніх взаєминах.

— У всіх своїх стосунках я зрештою замислюю­ся: «Постривайте. Чому це так складно?» — сказала вона. — Кохання — це має бути просто, чи не так? Отже, це не «той самий».

Натомість люди, налаштовані працювати, вважають, що до взаємин потрібно докладати зусилля, що кохання — це дія, яку треба виконувати, а не щось, що з тобою трапляється зненацька. Вони зазвичай краще дають раду всьому цьому, бо, спотикаючись, намагаються виправити стосунки, а не відступаються від них.

Якщо ви романтик, який прагне тривалих взаємин, саме час забути про казки та розпочати новий розділ — розділ роботи над стосунками.

  Наші казкові очікування

Не лише романтики гадають, що шлюб гарантує неймовірну історію кохання, сповненого вибухової пристрасті. Так здається багатьом із нас.

Але так було не завжди.

Власне, в історії людства ідею одруження через кохання зазвичай сприймали як щось безглузде. У шлюб вступали заради вигоди та зручності. Ви могли одружитися, бо земля вашого тестя чи свекра прилягає до землі вашого батька. Або тому, що живете в злиднях, а хтось запропонував вашій родині десяток корів в обмін на вашу руку.

Зацікавлена темою шлюбів історикиня Стефані Кунц пояснила це так: «До кінця вісімнадцятого століття у більшості суспільств усього світу шлюб вважали надто важливим економічним і політичним інститутом, щоб його можна було цілком ґрунтувати на вільному виборі двох задіяних у ньому осіб, особливо якщо рішення це зумовлювало щось таке нерозважливе та тимчасове, як кохання».

Зі старої поезії ми знаємо, що люди завжди відчували кохання. У шумерській «Любовній пісні царя Шу-Сіна», що написана чотири тисячі років тому та є найдавнішим у світі віршем про кохання, автор проголошує: «Леве, дозволь мені попестити тебе / Моя коштовна ласка терпкіша за мед». (Так, я знаю, про що ви подумали, проте ні, це не слова з пісні Бейонсе!) Протягом більшої частини людської історії кохання просто не стосувалося теми шлюбу. Любов поставала чимось таким, що можна було відчувати поза шлюбом. До прикладу, у вас міг бути роман із сусідом або ви могли захопитися місцевим ковалем.

Ален де Боттон (філософ, який веде «Школу життя», експрес-курс про сповнення свого існування сенсом, а також автор двох глибоких романів, присвячених стосункам, — «Про любов» і «Курс любові») досліджує те, яких змін із плином часу зазнали погляди на любов. Під час нашої з ним розмови він пояснив, як предки сприймали кохання: «У ньому вбачали захопливу мить, подібну до якоїсь хвороби, свого роду екстаз. Любов була чимось поза звичним досвідом... майже як релігійне прозріння. І таке могло з кимось трапитися лише раз за життя. Її зазвичай не вважали чимось, чому можна знайти практичне застосування. Можна було сповнитися нею, дозволити їй принести бурхливий розквіт у вашу молодість, але точно не одружуватися через неї».