Як ведеться, так і живеться

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих; сухе, жовте, аж червоне повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька:

— Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?

— Василь погнав до водопою, — промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

— Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

— Чув? Що воно? — питав Івась. — А ходім подивимося.

Грицько устав, потягаючись.

— Воно щось біля озера грає, — сказав, дослухаючись, Івась.

— Поженім напувати, то й подивимося.

— Завертай, — сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі; ясні променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустились вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера; чисте плесо, мов розтоплене золото, палало–горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла–хрипіла.

— Бач, то Василь грає! — скрикнув Івась і перший побіг до його.

— Це ти сам зробив? — спитав Василя. — Сам.

— Та ну?

— А хто б же? Івась помовчав.

— Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

— Грицьку! Ось іди сюди! Бач — грає! — радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певне, він і досі дметься», — думав Грицько і не помиливсь. Василь неласкаво подививсь на його, хоч нічого не сказав.

— Ось на, заграй! — тиче Івась Грицькові дудку. Грицько узяв і почав роздивлятись.

— Це ти, Василю, зробив? — спитався він, щоб зав'язати розмову.

— Авжеж, тебе не питав, — неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув — товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.

— А ловко! — сказав Грицько. — Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.

— Ану, давай, — радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

— Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю, — прохав Івась.

— Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробе, — не грає дудка!

— Давай я, — сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

— Тепер же і я знаю! — закричав, граючи очима, Івась і знову прийнявся за роботу.

За сим разом дудка заграла — і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

— А давай усі разом заграємо! — сказав Грицько.

— Давай! давай! — одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

— Раз! два! три! Починай! — скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів–музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що–небудь грати, а так дудили, деренчали, той — своє, а той — своє. Оже як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, нащо Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все те забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше, ніж рідні й брати, — вони майстри одного любого їм діла!

Непримітно час минав, непримітно сонце пливло до спокою; воно вже так низько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету протяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.

— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь. — Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував. — І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.