Ярмарок суєти

Поки Джордж Осборн та його молода дружина втішалися в Брайтоні першими ясними днями медового місяця, відданий Вільям залишився в Лондоні як його уповноважений, щоб залагодити діловий бік його одруження. Він мав обов’язок навідуватися до старого Седлі та його дружини й підбадьорювати їх, зблизити Джоза з зятем, щоб почесна посада збирача податків в Боглі-Уолагу якось урівноважила втрату становища його батьком і сприяла примиренню старого Осборна з синовим одруженням; нарешті, він мав повідомити останньому цю новину так, щоб якомога менше розгнівати старого джентльмена.

І ось, перше ніж стати перед лицем голови дому Осборнів з новиною, Доббін вирішив зробити дипломатичний крок: заприязнитися з рештою членів родини і, можливо, перетягти на свій бік дам. «У душі вони не можуть сердитись,— міркував він.— Ніколи ще жодну жінку не обурило по-справжньому романтичне одруження.

Сестри трохи полементують, тоді погодяться зі своїм братом, а потім ми вже втрьох переможемо старого Осборна. Отож хитрий капітан піхоти, ніби Макіавеллі, почав шукати спритних стратегічних засобів, з допомогою яких він міг би обережно й поступово ознайомити сестер Осборн з таємницею їхнього брата. Делікатно розпитавши матір, які вона отримала запрошення, Вільям дуже швидко визначив, хто зі знайомих її кола дає в цьому сезоні бенкет і де він найімовірніше зможе зустріти Джорджевих сестер. І хоч він відчував відразу до всіляких бенкетів та вечірок, як, на жаль, багато розважних людей, але не пропустив жодного з них, де мали бути панни Осборн. Прийшовши туди, він кілька разів потанцював з ними обома, був до них дуже уважний і врешті насмілився попросити в старшої Осборн дозволу поговорити з нею хвилину завтра вранці, бо він, мовляв, має сказати їй щось дуже цікаве. Що ж змусило її відступити назад, на мить звести очі на капітана, тоді опустити їх і захитатися так, ніби вона ось-ось, зомлівши, мала впасти йому на руки і не впала тільки тому, що він, на щастя, наступив їй на ногу й тим самим привів молоду леді знов до тями? Чого. вона так страшенно захвилювалася, почувши Доббінове прохання?-Про це ми ніколи не дізнаємось. Та коли другого дня він прийшов, Марії не було у вітальні з сестрою, міс Вірт вийшла її покликати, і капітан з міс Джейн залишилися самі. Вони сиділи так тихо, що чути було гучне цокання годинника, який стояв на каміні.

Який учора був чудовий вечір,— почала нарешті міс Осборн, щоб додати гостеві хоробрості,— і... ви вже краще танцюєте, капітане Доббіне. Напевне, вас хтось учив? — додала вона з милим лукавством.

Аби ви глянули, як я танцюю дружиною нашого майора О’Дауда або джигу... ви коли бачили, як танцюють джигу? Та я думаю, що з такою доброю танцюристкою, як ви, міс Осборн, кожен зумів затанцювати.

А майорова дружина молода й гарна, капітане? — повела далі свій допит ласкава співрозмовниця.— Ох, як, мабуть, тяжко бути дружиною військового! Аж дивно, що їм хочеться танцювати, та ще й у такі страшні часи, коли йде війна! Ох, капітане Доббіне, часом я аж тремчу, як подумаю про нашого дорогого Джорджа й про ті небезпеки, що чигають на сердешних солдатів. А у вашому полку багато одружених офіцерів, капітане Доббіне?-Слово честі, вона веде надто вже навпростець,— промимрила міс Вірт; але це вставні слова, і їх не можна почути крізь шпарку в прочинених дверях, біля яких їх вимовила гувернантка.

Один із наших товаришів саме одружився,— відповів Доббін, переходячи просто до справи.— Дуже давне кохання, і молоді бідні, мов церковні миші.

О, як чарівно! О, як романтично! — вигукнула міс Осборн, коли капітан сказав — «давнє кохання» і «бідні».

Її співчуття додало Вільямові відваги.

Найкращий із наших молодих офіцерів,— повів він далі.— Найхоробріший і найвродливіший з усіх. А яка чарівна його дружина! Як би вона вам сподобалася! Вона напевне сподобається вам, коли ви зійдетеся з нею, міс Осборн.

Доббін дуже хвилювався, обличчя його напружилося, він пристукував по підлозі своєю великою ногою, хапливо розстібав і застібав сюртук тощо, і молода леді подумала, що наближається вирішальна хвилина, що як він трохи заспокоїться, то скаже все до кінця, і жадібно налаштувалася слухати. Тож коли годинник з Іфігенією на олтарі почав, спершу трохи покректавши, вибивати дванадцяту, нетерплячій старій панні здалося, що він не стихне й до першої години.

Але я прийшов сюди не для того, щоб говорити про одруження... тобто про те одруження, тобто... ні, я хочу сказати... люба міс Осборн, йдеться про нашого дорогого Джорджа,— мовив Доббін.

—Про Джорджа? — перепитала вона таким розчарованим голосом, що Марія та міс Вірт засміялися по той бік дверей; навіть негідний хитрун Доббін насилу стримав посмішку, бо й для нього не були таємницею надії міс Осборн. Джордж часто ласкаво піддражнював його й казав: «їй-бо, Віллє, чому б тобі не посватати стареньку Джейн? Вона з підскоком піде за тебе, якщо ти посватаєшся. Закладаюся на п’ять до двох, що піде».