Ярмарок суєти

У церкві не було нікого, крім священика й паламаря, невеликого гуртка учасників шлюбного обряду та їхніх служників. Обидва служники зневажливо посідали віддалік. По вікнах періщив дощ. У перервах між шлюбною церемонією було чутно, як він лопотів і як на лавці схлипувала місіс Седлі. Пасторів голос сумно відлунював від порожніх стін. Осборнове «так» прозвучало глибоким басом, а відповідь Еммі, що злетіла з її уст, ішла просто від серця, але її навряд чи хто почув, крім капітана Доббіна.

Коли обряд скінчився, Джоз Седлі підійшов до сестри й поцілував її, вперше за багато місяців. Джорджеве обличчя проясніло, він променів гордощами.

Тепер твоя черга, Вільяме,— сказав він, ласкаво поклавши руку Доббінові на плече.

Той підступив до Емілії і торкнувся губами її щоки. Потім вони зайшли до ризниці й порозписувалися в церковній книзі.

Хай бог благословить тебе, любий друже! — мовив Джордж, схопивши Доббіна за руку, і в очах у нього неначе блиснули й сльози.

Вільям лише кивнув головою, серце його було таке переповнене, що він не міг говорити.

Відразу ж напиши і приїзди якомога швидше, чуєш? — сказав Осборн.

Місіс Седлі, ридаючи, попрощалася з дочкою, і молоді рушили до карети.

Ану кіш, чортенята! — гримнув Джордж на промоклих хлопчаків, що обліпили церковні двері.

Дощ періщив у обличчя молодим, коли вони йшли до карети. Банти на куртках форейторів обвисли. Дітлахи без особливого запалу гукнули «ура», і карета рушила, розбризкуючи болото.

Вільям Доббін стояв на паперті й дивився їм услід. Вигляд у нього був досить кумедний, і випадкові глядачі почали сміятися з нього. Та він не помічав ні їх, ні їхнього сміху.

Їдьмо додому й трохи перекусимо Доббіне,— почувся позад нього голос, і на плече йому лягла чиясь пухка рука.

Капітан отямився від своєї задуми, але не виявив бажання бенкетувати з Джозом Седлі. Він посадовив заплакану стару леді та її супутниць в Джозову карету і без зайвих слів попрощався з ними. Всі від’їхали, і хлопчики глузливо гукнули вслід їм «ура».

Нате вам, шибеники,— сказав Доббін, роздав дітям кілька шестипенсових монет і, не звертаючи уваги на дощ, пішов від церкви.

Все скінчилося. Вони повінчані й щасливі, і він дякує за це богові. Ніколи, ще від часів свого дитинства, він не почував себе таким нещасним і самітним. З важким серцем він чекав, коли минуть тих кілька днів і він знов побачить Емілію.

Десь днів через десять після описаної вище церемонії троє молодих чоловіків, наших знайомих, милувалися чудовим краєвидом, який Брайтон пропонує своїм гостям: з одного боку — стрілчасті вікна, а з другого — синє море. Інколи захоплений лондонець звертає погляд на океан, що всміхається безліччю зморщок-брижів, поцяткований білими вітрилами й сотнями купальних кабінок, які цілують облямівку його синьої мантії, а інколи, навпаки, якийсь аматор людської природи, а не всіляких там пейзажів, воліє дивитися на стрілчасті вікна, за якими вирує життя. З одного чути звуки фортепіано, на якому молода леді з кучериками вправляється по шість годин щодня, на превелику втіху своїх сусідів, у другому видно гарненьку няньку Поллі, що заколисує містера Омніума, а у вікні па поверх нижче видно Джекоба, його батечка, який снідає креветками і, жуючи їх, жадібно зачитується «Тайм-сом». Далі панни Лірі виглядають з вікон офіцерів-артилеристів, які, напевне, пройдуть берегом, а он там стоїть, удаючи досвідченого моряка, добродій із Сіті з підзорною трубою, такою завбільшки, як артилерійська гармата, спрямовує її на море і стежить за кожним рибальським човном чи яхтою для прогулянок, які наближаються до берега або відпливають від нього, за кожною купальною кабінкою тощо. Та хіба нам є коли описувати Брайтон, цей чистенький Неаполь з ґречними лацароні, Брайтон, що завжди має такий чепурний, веселий, святковий вигляд, наче куртка арлекіна, Брайтон, який на той час, коли відбувалася дія нашої повісті, був віддалений від Лондона на сім годин їзди, а тепер — тільки на сто хвилин і який може наблизитись до нього ще хтозна-наскільки, якщо не з’явиться Жуанвіль і не розбомбить його?-Яка ж краля показалась он у тій кімнаті над галантерейною крамничкою! — сказав один із трьох джентльменів, що прогулювалися разом.— їй-богу, вона підморгнула мені, коли я проходив, ви бачили, Кроулі?-Не розбийте їй серця, Джозе, не будьте таким баламутом,— відповів інший.— Не грайтеся її почуттями, донжуане!-Ет, годі вам! — сказав потішений Джоз Седлі, поїдаючи очима служницю, про яку йшла мова.

Тут, у Брайтоні, Джоз був ще показніший, ніж під час шлюбу своєї сестри. Він носив пречудові жилети, кожен з яких міг прикрасити найзавзятішого чепуруна. Він хизувався у військовому сюртуці, оздобленому галунами, китицями, чорними ґудзиками й вигадливими візерунками. Останнім часом він убирався по-військовому і засвоїв собі звички військового. Гуляючи з двома приятелями, що справді були офіцерами, він, страшенно вдоволений, подзенькував острогами й посилав убивчі погляди кожній служниці, яку варто було вбивати.