Ярмарок суєти

Я могла б заспівати «Fluvy du Tajy» ,— покірно сказала міс Суорц,— якби знала слова.— Це був останній номер у репертуарі шановної гості.

О, «Fleuve du Tage» /Річка Тахо (спотворене; франц) /,— вигукнула міс Марія.— В нас є! — І вона пішла по зшиток з нотами.

Так сталося, що ноти цієї пісні, дуже тоді популярної, подарувала сестрам одна їхня приятелька, прізвище якої було написане на обкладинці, і коли міс Суорц, скінчивши співати під оплески Джорджа (бо це була улюблена мелодія Емілії) й сподіваючись, що її попросять на «біс», крутила в руках зшиток, вона раптом спинила погляд на обкладинці й побачила в кутку напис: «Емілія Седлі».

Боже! — вигукнула вона, швидко обернувшись на верткому дзиґлику.— Невже це моя Емілія? Та, що вчилася в пансіоні міс Пінкертон у Геммерсміті? Певне, що вона.

Розкажіть мені про неї... де вона?-Не згадуйте цього імені! — стривожилася міс Марія.— її родина зганьбила себе. її батько обдурив тата, і тут не можна про неї згадувати.— Сестра рада була помститися Джорджеві за його оцінку «Битви під Прагою».

Ви подруга Емілії? — запитав Джордж, схопившись.— Хай вас бог благословить за це, міс Суорц. Не вірте, що базікають сестри. Принаймні її нема за що звинувачувати. Вона найкраща...

Ти ж знаєш, Джордже, що тобі не можна про неї говорити! — крикнула Джейн.— Тато заборонив!-Хто мені заборонить? — підвищив голос Джордж.— А я хочу говорити про неї! Вона найкраща, найласкавіша, найніжніша й наймиліша дівчина в усій Англії, і байдуже, чи старий Седлі збанкрутував, чи ні, а мої сестри не варті її мізинця.

Якщо ви її любите, навідайтесь до неї, міс Суорц, їй тепер потрібні друзі, і я ще раз кажу, хай бог благословить того, хто не цурається її. Кожен, хто скаже про неї добре слово,— мій друг, і кожен, хто ганитиме її,— мій ворог! Дякую, міс Суорц,—він підійшов до дівчини й потиснув їй руку.

Джордже, Джордже — благально вигукнула сестра.

Саме так,— люто повів далі Джордж,— кожен, хто любить Емілію Сед... Він замовк.

У кімнаті стояв старий Осборн з потемнілим від люті обличчям; очі в нього палали, мов жарини. Хоч Джордж і урвав на півслові, кров у ньому вже закипіла, і тепер його б не злякали навіть усі предки Осборнів, разом узяті; вмить опанувавши себе, він відповів на батьків лютий погляд таким явним викликом і рішучістю, що старий врешті здався й відвів очі вбік. Але він відчув, що його ще чекає боротьба.

Місіс Гегістон, дозвольте додати вам руку до столу,— мовив старий.— Джордже, подай руку міс. Суорц. І похід рушив до їдальні.

Міс Суорц, я кохаю Емілію і ми заручені з нею майже від народження,— мовив Джордж до своєї супутниці. І за столом він розмовляв. так невимушено, що навіть сам дивувався. Це ще дужче нервувало батька, і він думав про сутичку, яка мала початися, тільки-но леді вийдуть з їдальні.

Вони відрізнялися один від одного тим, що коли батько скаженів і нетерпеливився, син потроював свою витримку й відвагу і був здатен не просто нападати, а й опиратися наступові; знаючи, що наближається хвилина вирішальної сутички з батьком, він якнайспокійніше, всмак пообідав перед боєм. А старий Осборн, навпаки, хвилювався і багато пив. Він плутався в розмові з дамами, що сиділи біля нього, Джорджева незворушність ще дужче його сердила. Він мало не осатанів, коди син, махнувши серветкою і церемонно вклонившись, відчинив перед дамами двері з їдальні, налив келих вина, неквапом вадив і подивився батькові просто у вічі, ніби хотів сказати: «Панове гвардійці, стріляйте перші! » Старий джентльмен теж заходився поповнювати запас куль, але карафа зрадливо дзенькнула об чарку, коли він хотів налити собі вина. І, весь почервонівши, з перекривленим від люті обличчям, старий після довгої мовчанки почав: Як ви сміли згадати сьогодні у вітальні ім’я тієї особи в присутності міс Суорц? Я питаю вас, сер, як ви сміли його згадати?-Годі, сер,— відповів Джордж,— я не дозволю, щоб хтось казав мені такі слова. «Як ви сміли» але кажуть капітанові британської армії.

Своєму синові я казатиму, що хочу, сер. І можу залишити його без єдиного шилінга, коли захочу. Можу зробити його жебраком, коли захочу. І казатиму, що захочу! — мовив старий. Я джентльмен, хоч і ваш сип, сер,— зарозуміло відповів Джордж.— Усе, що ви маєте сказати мені чи навіть наказати, прошу висловлювати такою мовою, до якої я звик.

Зарозумілий тон сина завжди викликав у батька або святобливу пошану, або велику досаду. Старий Осборн у душі боявся Джорджа, як бояться кращого за себе. Мабуть, моїм читачам з власного досвіду, набутого на Ярмарку Суєти, відомо, що обмежені й вульгарні люди ні перед ким так не знічуються, як перед справжнім джентльменом.