Ярмарок суєти

А пам’ятаєш, Седлі, як ти розлютився, коли я обрізав китиці з твоїх чобіт, і як міс... гм... як Емілія врятувала мене від прочуханки, впавши на коліна і благаючи тебе не бити малого Джорджа?-Джоз добре пам’ятав той чудовий випадок, але присягався, що зовсім про нього забув.

Ну, а пам’ятаєш, як ти приїздив кабріолетом до школи доктора Луплена, щоб провідати мене перед тим, як вирушати до Індії, дав мені пів гінеї і потиличника? Мені тоді здавалося, що ти був щонайменше сім футів заввишки, тому я дуже здивувався, коли ти, повернувшись з Індії, виявився не вищим за мене.

Який містер Седлі добрий: приїхав до вашої школи і дав вам грошей! — захоплено вигукнула” Ребека.

Еге ж, та ще й після того, як я відрізав йому від чобіт китиці. Хлопці ніколи не забувають таких подарунків і тих, хто їх дає.

Ну й гарні ж ці гессенські чоботи,— сказала Ребека. Джоз Седлі, що ненастанно милувався своїми ногами й завжди носив таке вишукане взуття, був дуже потішений її словами, хоч, почувши їх, сховав ноги під стілець.

Ви, міс Шарп, кажуть, неабияка художниця,— звернувся до Ребеки Джордж Осборн.— От ви б і намалювали велику історичну картину на тему чобіт. Седлі треба зобразити в шкіряних штанях, в одній руці в нього зіпсований чобіт, а другою він тримав мене за комір. А Емілія стоїть біля нього навколішки, звівши вгору рученята. Картина повинна мати пишний алегоричний напис, такий, як на першій сторінці катехізису чи букваря.

На жаль, я тут не встигну,— сказала Ребека.— Але намалюю, коли... коли поїду. Голос у неї забринів так жалісно, на обличчі з’явився такий засмучений вираз, що всі подумали, яка до неї жорстока доля і як їм буде важко розлучатися з нею.

О, якби ти могла довше погостювати в нас, люба Ребеко! — сказала Емілія.

— Навіщо? — ще жалісливіше запитала та.— Щоб я була ще нещ... щоб мені було ще тяжче розлучатися з тобою? — І вона відвернулася. Емілія ладна була дати волю своїй природній схильності до сліз,— як ми вже згадували, це була одна з вад цієї наївної істоти. Джордж Осборн дивився на дівчат співчутливо й зацікавлено., а з широких грудей Джозефа v Седлі вихопилося щось схоже на зітхання, хоч він, проте, ‘ й не зводив очей зі своїх улюблених чобіт.

Заграйте нам щось, міс Седлі, Еміліє,— запропонував Джордж Осборн, відчувши тієї хвилини незвичайне, майже непереборне бажання схопити згадану особу в обійми і розцілувати при всій компанії. Дівчина теж на мить звела на нього очі... Та воли б я сказав, що вони закохалися одне в одного саме тепер, то це, мабуть, була б неправда. Річ у тім, що батьки їх ще малими призначили одне для одного, і обидві родини вже десять років говорили про їхні заручини як про вирішену справу. Вони пішли до фортепіано, що, як звичайно, стояло в малій вітальні, а оскільки було досить темно, Емілія мусила взяти Осборна під руку, бо йому, напевне, легше, ніж їй, було торувати дорогу між стільцями й канапами. Через це Джозеф Седлі залишився за столом віч-на-віч з Ребекою, яка сиділа й плела гаманець із зелених шовкових ниток.

Можна й не питати про родинні секрети,— озвалася Ребека,— ці двоє самі себе викривають.

Так, я думаю, що вони поберуться, тільки-но Джордж отримає роту,— сказав Джозеф.— Він пречудовий хлопець.

А ваша сестра — наймиліше в світі створіння,— сказала Ребека.— Щасливий той, хто здобуде H серце! — з цими словами міс Шарп тяжко зітхнула.

Коли двоє неодружених людей, сидячи разом, розмовляють про такі делікатні справи, між ними виникає певне довір’я й щирість. Немає потреби докладно переказувати всю розмову Джозефа Седлі з Ребекою; вона, як можна собі уявити з наведених вище слів, не була ні особливо дотепна, ні красномовна, бо взагалі рідко бував такою в звичайному товаристві, та й будь-де, хіба що в пишномовних і надуманих романах. З сусідньої кімнати долинала музика, тону, звичайно, вони говорили тихим, задушевним тоном, хоч, щиро сказати, навіть най голосніша розмова не потривожила б пару в малій вітальні, така вона була захоплена власними справами.

Чи не вперше в житті Джозеф Седлі відчув, що не соромиться й не ніяковіє, розмовляючи з особою іншої статі. Ребека без кінця розпитувала про Індію, і це дало йому нагоду розповісти багато цікавих історій про ту країну й про себе самою. Він змалював бенкети в губернаторському палаці й те, як з допомогою мат і всяких інших винаходів англійці рятуються там від спеки, дуже влучно пожартував з шотландців, яким протегував генерал-губернатор, лорд Мінто, потім розповів про полювання на тигра, під час якого погонича його слона стягнув додолу розлючений хижак. О, як захоплювалась Ребека губернаторськими бенкетами, як щиро сміялася з жартів про шотландських ад’ютантів, називаючи Джозефа лихим, жорстоким дотепником, що може вбити людину глузливим словом, і як злякала її розповідь про слона! Ради своєї матері, любий Седлі, ради своїх приятелів пообіцяйте мені, що більше школи не братимете участі в таких страшних виправах! — вигукнула вона.