Ярмарок суєти

Кафову бійку з Доббіном і її несподіваний наслідок довго пам’ятатиме кожен, хто навчався в славетній школі доктора Лупмена. Другий із згаданих тут хлопців (до нього інакше не зверталися, як «Гей, Доббіне», або «Агов, Доббіне», або ще додавали якесь прізвисько, що свідчило про хлоп’ячу зневагу) був найплохіший найнезграбніший і, здається, найтупіший з усіх юних вихованців доктора Лупмена.

Його батько мав бакалійну крамницю в Лондоні, і ходила чутка, ніби хлопця прийнято до школи на так званих «умовах взаємності», тобто за його утримання й науку батько платив натурою, а не грішми. Так він і перебивався там — чи не на самому дні шкільної громади,— почуваючи себе в своїх вузьких вельветових штанях і в куртці, що мало не лопалася по швах на його ширококостій постаті, чимось рівнозначним певній кількості фунтів чаю, свічок, цукру, господарського мила, сушених слив (із яких тільки невеличка пайка додавалася до киселів учням) та іншого добра. Для малого Доббіна фатальним виявився той день, коли один із найменших учнів, що нишком вибрався в заборонений похід до міста по мигдалеву карамель і варено-копчені ковбаски, побачив фургон з написом: «Доббін і Радж, торгівля бакалійними товарами і олією, Темз-стріт, Лондон»,— з якого біля директорських дверей вивантажували різні товари тієї фірми.

Відтоді малий Доббін уже не мав спокійної хвилини. На нього сипалися страшні нещадні кпини. «Гей, Доббіне,— гукав один бешкетник,— у газеті є втішна новина! Піднялася, хлопче, ціна на цукор!» Інший пропонував розв’язати задачу: «Якщо фунт лойових свічок коштує сім з половиною пенсів, то скільки коштує Доббін?» Ці жарти викликали гучний рев школярів, наглядачів і всіх, хто щиро вважав, що роздрібна торгівля — ганебна і принизлива праця, яка заслуговує на зневагу і глум порядних людей.

Адже твій батько, Осборне, також купець! — сказав якось Доббін, коли вони лишилися самі з тим хлопчиком, що накликав на нього бурю. Але той зарозуміло відповів йому:-Мій батько джентльмен і їздить власно каретою.

Після цього Вільям Доббін сховався в найвіддаленіший закуток шкільного подвір’я і просидів там, тяжко сумуючи, половину недільного дня. Хто з нас не пригадує таких хвилин гіркого, розпачливого дитячого смутку? Хто так сприймає несправедливість, кого так прибиває до землі зневага, хто ще так гостро відчуває кривду і з такою щирою вдячністю відповідає на ласку, як щиросердний хлопчик? І скільки таких чутливих душ зіпсовано, спотворено, вимучену через таку дрібницю, як відставання з арифметики і нікчемної латини!-Так і Вільям Доббін через свою неспроможність опанувати основи названої мови, подані в чудовому «Ітонському підручнику латинської граматики», приречений був сидіти серед найгірших учнів доктора Лупмена і терпіти ненастанний глум рум’яних дітлахів у фартушках, коли він, велетень серед тих початківців, ішов з ними, опустивши голову, в своїх вузьких вельветових штанях, з пошарпаним букварем під пахвою. Всі з нього глузували — і великі, й малі: вшивали йому й так вузенькі штани, підрізали паси на його ліжку, підсували відра й лавки, щоб він перепинявся через них і бив собі ноги, що він ретельно й робив, присилали йому пакунки, в яких він, відкривши їх, знаходив батькові свічки й мило. Не було навіть найменшого хлопчика в школі, який би не насміхався а Доббіна, і той усе терпляче витримував, безмовний і нещасний. А Каф, навпаки, був чепурун і верховода Лупменової школи. Він нишком приносив вино, бився з вуличними хлопцями. В суботу по нього звичайно присилали поні, щоб він їхав додому верхи.

В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табак , як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна за Кембла. Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.

Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші були за підручних під час ігор і ціле літо подавали йому крокетні м’ячі. Найдужче з усіх він зневажав Фігу, або ж Доббіна, і рідко коди власкавлювався заходити з ним у якісь особисті стосунки, хоч ніколи не минав нагоди образити бідолаху й поглузувати з нього.