Ярмарок суєти

Емілія також не спала цілу-ніч. Вона думала про те, над чим уже сотні разів сушила собі голову. Сотні разів, уже готова скоритися, вона сахалась перед жертвою, на яку, здавалося їй, у неї не вистачало снаги. Вона боялася сту­пити цей крок, незважаючи на його кохання й вірність і на свою власну прихильність, пошану і вдячність. Що важать добрі вчинки? Що важать постійність чи заслуги? Одне пасемце дівочих кіс, один волосок з бакенів миттю пере­тягне їх на терезах.

Для Еммі вони важили не більше, ніж для всіх інших жінок. Вона випробовувала їх, хотіла належно їх оцінити й не могла. І тепер безжальна маленька тиранка знайшла привід і вирішила стати вільною.

Коли після полудня майора нарешті допустили до Емілії, замість щирого, ніжного вітання, до якого він звик за стіль­ки довгих днів, вона зустріла його ввічливим реверансом і подала ручку в рукавичці, яку відразу ж відсмикнула, тільки-но він торкнувся до неї.

Ребека також була в кімнаті й пішла назустріч майорові, всміхаючись і простягаючи йому руку. Доббін відступив назад, трохи зніяковівши.

Я... я перепрошую, пані,— мовив він,— але мушу по­передити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.

Фу! Що це ви в біса надумали?— стривожено вигук­нув Джоз, який смертельно боявся сцен.

Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки?— мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.

Я не потерплю такого в своєму домі!— втрутився Джоз.— Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте!-Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, за­сопівши, рушив до своєї кімнати.

Любий друже,— мовила Ребека ангельським голо­сом,— вислухайте, що майор Доббін має проти мене.

Кажу ж я, що не хочу цього чути!— верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки,— мовила Емілія.— Можете тепер казати, сер!-Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Емі­ліє,— гордовито сказав майор,— і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов’язок, що привів мене сюди.

Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне,— мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.

Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.

Я прийшов сказати... і оскільки ви лишилися тут, мі­сіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності... що я вважаю вас... що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри...

Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі. ...не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина,— вів далі Доббін.— І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності... в присутності місіс Осборн.

Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне,— сказала Ребека.— Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда!-Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрі­чала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу... відштов­хнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.

Так, пані, заважає,— сказав майор.— Коли я в цьому домі маю якусь владу...

Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емі­лія.— Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба пого­ворити з вами.

Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,— з вигля­дом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,— мовив Доббін.— Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, за­чиняючи за нею двері.

Емілія дивилася на нього, прихи­лившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,— по­чав він, трохи помовчавши.— І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

Атож,— сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали,— повів далі Доббін.

Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.

Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джор­джа,— сказав Вільям.