Ярмарок суєти

Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в ман­сарду,— повела далі Еммі.

Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою поко­ївкою місіс Осборн.

Провідник Кірш, як і належить, зали­цявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німець­ких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.

Вона поселиться в кімнаті Пейн,— сказала Еммі.

Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім?— вигукнув майор, схопившись з місця.

Авжеж, приведемо,— відповіла Емілія найневиннішим тоном.— Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.

Звичайно, люба моя,— сказав Джоз.

Вона, сердешна, так натерпілася,— повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,— то як же не влаштувати її тут!-Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,— вигукнув майор,— але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!-Фе!—пирхнув Джоз.

Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі... я дивуюся вам, майоре Вільяме!— підви­щила голос Емілія.— Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не...

Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.

Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне!-Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.

Натякати на це!— вигукнула вона вже за дверима.—Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина.— Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий... Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі!-Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло!-Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне не­щасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних під­валинах, ,де були поховані пристрасті, нескінчена бороть­ба, невідомі жертви... Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити!-Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що на­стала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливі­шими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настій­ливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нага­дав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі об­бирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призна­лася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям за­кликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.

Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бен­гальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор «ставився до нього (він навіть поділився сво­їм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Пого­дився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи,— одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже про­стої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.