Ярмарок суєти

І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине,— вів далі Джоз тремтячим голосом.— Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум... я бачив пляшечку в її кімнаті... така жалюгідна комірчина... в третьорядному го­телі «Слон», під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася.

Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

Вона місця собі не знаходить з горя,— знов почав він.— Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

Так, я наче пригадую,— сказала Еммі.— Ну і що?-Світ не бачив такого гарного хлопчика,— сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребе­ки,— Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

Джозефе, голубе,— вигукнула Емілія, схоплюючись з місця,— негайно ходімо до неї!-Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав’язала ка­пелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.

Майор підійшов і накинув їй на плечі кашемірову шаль, яку сам придбав для неї в Індії. Він зрозумів, що йому залишається тільки скоритись. Емілія взяла його під руку, і вони рушили до дверей.

Вона мешкає в дев’яносто другому номері, до нього вісім маршів,— сказав Джоз, мабуть, не маючи великого-бажання ще раз долати ті сходи. Зате він умостився біля, вікна своєї вітальні, звідки видно було площу, де стояв-готель «Слон», і бачив, як наша пара йшла ринком.

Добре, що Бекі також побачила їх зі своєї комірчини, де вона щебетала й сміялася з двома студентами,— вони кеп­кували з вигляду її дідуся, бо були свідками, як він при­ходив до неї і як потім ішов назад. Бекі встигла спровадити їх і прибрати в кімнатці, поки власник готелю «Слон», який знав, що місіс Осборн користується великою симпатією при ясновельможному дворі, з пошани до неї сам вів їх на антресолі, втішаючи міледі та пана майора тим, що сходи скоро скінчаться.

Ласкава леді, ласкава леді!— загукав він, стукаючи в двері Ребеки (напередодні він ще називав її просто «пані» і поводився з нею не вельми шанобливо).

Хто там?— запитала Бекі і, висунувши голову, тихо зойкнула. Перед нею стояли Еммі, що вся тремтіла з хвилювання, і Доббін, довготелесий майор з бамбуковою паличкою.

Він стояв мовчки, дуже зацікавлений тим, що відбува­лося в нього перед очима.

Еммі радісно, з обіймами кину­лась до Ребеки, вмить вибачивши їй усе, від щирого серця притулила її до себе й поцілувала. Ох, бідолахо, коли твоїх уст торкалися такі чисті поцілунки?

Розділ LXVI AMANTIUM IRAE / Гнів закоханих (лат.)/-Щирість і доброта, яку виявила Емілія, мабуть, звору­шили навіть таку черству й лукаву жінку, як Бекі. На пе­стощі й ніжні слова приятельки вона відповіла чимось дуже схожим на вдячність, і її хвилювання, хоч воно тривало тільки мить, було майже не вдаване. Слова про «заплакану дитину, яку вирвали в неї з рук», виявилися чудовою зна­хідкою. Описом тієї страхітливої події Бекі повернула собі прихильність товаришки, і, звичайно, це стало однією з перших тем розмови, яку наша сердешна, наївна Еммі завела з віднайденою приятелькою.

То вони забрали в тебе твою любу дитину?— вигук­нула вона,— Ох, Ребеко, люба моя сестро, бідолашна страд­нице! Я знаю, що означає втратити сина, і співчуваю тим, кому теж випало це горе. Та небо милосердне, воно верне тобі сина, як ласкава доля повернула мені мого хлопчика.

Верне мою дитину? Ох, я пережила страшні муки,— призналася Бекі, може, трохи з нечистим сумлінням.

їй було не дуже приємно усвідомлювати, що у відповідь па таку простодушну довіру вона мусить відразу брехати. Та в тім-то й лихо, що коли починаєш кривити душею, то вже не можна спинитись. Коли одну вигадку беруть за правду, треба шукати іншу, щоб не підірвати довіри до попередніх векселів, тому кількість брехні, яку ви пускаєте в обіг, збільшується, і з кожним днем росте відсоток імо­вірності її викриття. Коли його забрали в мене,— повела далі Бекі ( хоч би вона не сіла на пляшку!),— я пережила страшні муки. Мені здавалося, що я вмираю, але, на щастя, то була тільки нервова гарячка. Лікар уже махнув на мене рукою, а я...

я одужала і... і опинилася тут, у злиднях і без друзів.

Скільки йому років?— запитала Еммі.

Одинадцять,— мовила Бекі.

Одинадцять?— здивувалася гостя.— Таж він народив­ся того самого року, що й Джорджі, а йому...

Знаю, знаю!— вигукнула Бекі, яка зовсім забула, скільки її малому Родонові років.— 3 горя в мене багато чого вилетіло з пам’яті, люба Еміліє. Я дуже змінилася, часом ходжу, мов причинна. Йому було одинадцять, коли його відняли в мене, хай бог благословить його милу го­лівку! Відтоді я його не бачила.

Він білявий чи чорнявий? — запитала наша немудра приятелька.— Покажи мені пасмо його волосся.

Бекі мало не зареготала з її наївності.

Не сьогодні, голубонько... колись потім, як прибудуть мої скрині з Лейпцига, бо я звідти приїхала сюди. Я покажу тобі й синів портрет, я сама намалювала його в щасливі дні.