Ярмарок суєти

Отож Стабл, Спуні і все товариство снувало найромантичніше здогади щодо кореспондентки Осборна, казали, що то якась герцогиня з Лондона, яка гине за ним, чи дочка генерала, заручена з іншим, але шалено закохана в Джорджа, чи дружина члена парламенту, яка пропонувала йому втечу в кареті, запряженій четвериком, чи ще якась жертва полум’яної, романтичної пристрасті, для обох однаково небезпечної. Осборн не давав аніякісіньких пояснень на всі ці здогади, полишаючи своїм юним обожнювачам і приятелям вигадувати різні історії і прикрашати їх своєю фантазією. У полку так нічого й не дізналися б, якби капітан Доббін не повівся так необережно. Одного разу він, снідаючи в офіцерському клубі, почув, як помічник військового лікаря ,і два названі вище шановні джентльмени говорили про Осборнові любовні справи. Стабл запевняв, що його дама серця — герцогиня і що вона близька до двору королеви Шарлотти, а Кудкудакт божився, що вона — оперна співачка найгіршої репутації. Почувши їхню розмову, Доббін так обурився, що хоч його рот був набитий яйцем і хлібом з маслом і хоч йому взагалі не слід було втручатися, не витримав і бовкнув:-Ви дурень дурнем, Кудкудакте! Завжди ви верзете казна-що й пліткуєте. Осборн не має наміру тікати з герцогинею чи крутити голову модисткам. Міс Седлі — найчарівніша дівчина в світі. Він заручений з нею хтозна-відколи, і я нікому не радив би плескати про неї язиком при мені!-З цими словами Доббін замовк, страшенно почервонів і мало не захлинувся чаєм. За півгодини новина облетіла весь полк, і того ж таки вечора дружина майора місіс О’Дауд написала своїй сестрі Георгіні в маєток О’Дауд, щоб та не поспішала виїздити з Дубліна: молодий Осборн, виявляється, давно заручений.

Того ж вечора вона за чаркою віскі, як і годиться, виголосила відповідний тост, і розлючений Осборн помчав додому лаяти Доббіна (який не пішов на проханий вечір, а сидів у своїй кімнаті, грав на флейті і, здається, складав вірші, причому дуже сумні) за те, що той розголосив його таємницю.

Хто тебе в біса просив розповідати про мої справи! — накинувся на приятеля Осборн.— На якого дідька цілому полкові треба знати, що я хочу одружитися? Щоб ота язиката відьма Jlgrri О’Дауд базікала й терла на зубах моє ім’я в себе за столом, хай їй чорт, і трубила про мої заручини на всі три королівства! А крім того, яке ти маєш право казати, що я заручений, і взагалі втручатися в мої справи?-Мені здається...— почав капітан Доббін.

Начхати мені, що тобі здається! — перебив його Осборн.— Я тобі багато чого завдячую, визнаю, аж надто багато, хай йому біс, але не хочу, щоб ти мене весь час повчав, хоч ти й на п’ять років старший за мене. Мені набрид твій зверхній тон, твоя проклята поблажливість і опіка. Так, поблажливість і опіка, інакше її не назвеш. Я хотів би знати, чим я гірший за тебе?-Ти заручений? — запитав капітан Доббін.

Яке в біса тобі чи комусь іншому діло, заручений я чи ні?-Отже, ти соромишся своєї нареченої? — мовив Доббін.

Може, ви мені скажете, шановний, яке ви маєте право питати мене про це?-Господи боже! Чи ти, бува, не думаєш порвати з нею? — злякано запитав Доббін.

Інакше кажучи, ти питаєш мене, чи я чесний? — зовсім осатанів Осборн.— Це ти маєш на думці? Останнім часом ти розмовляєш зі мною таким тоном, що хай мене...

коли я довше терпітиму його!-Що ж я такого зробив? Я тільки казав тобі, що ти погано ставишся до своєї нареченої, дуже милої дівчини, що коли ти буваєш у місті, то повинен сидіти в неї, а не товктися в більярдних кварталу Сент-Джеймс.

Мабуть, ти хочеш, щоб я вернув тобі гроші,— глузливо сказав Джордж.

Звичайно, хочу і завжди хотів,— мовив Доббін.— Ти говориш, як і належить порядній людині.

Ох, до дідька, Вільяме, вибач мені! — почав каятися Джордж.— Ти завжди ставав мені в пригоді, бог свідок! Безліч разів витягав мене з біди. Коли той гвардієць Кроулі виграв у мене стільки грошей, мені був би кінець, якби не ти. Це правда, я знаю. Але не будь зі мною такий суворий, не повчай мене безперестанку! Я дуже люблю Емілію, захоплений нею і все інше. Не дивись на мене так сердито! Вона просто ангел, не заперечую. Та, бачиш, завжди стає нецікаво, коли щось легко дається. Полк, хай йому біс, недавно повернувся з Вест-Індії, треба ж мені трохи розважитись, а тоді, коли я одружуся, я виправлюсь, Їй-богу, виправлюсь. І...

слухай, Доббіне, не сердься на.

мене, наступного місяця я віддам тобі сотню фунтів, коли батько розщедриться, і попрошу в Неперепийлі відпустку, щоб поїхати до міста й побачити Емілію...

Завтра ж таки попрошу. Ну от, ти вдоволений?-На тебе довго не можна сердитися, Джордже,— сказав добродушний капітан,— а щодо грошей, друже, то ти ж знаєш: коли б мені їх було треба, ти б поділився зі мною останнім шилінгом.

Авжеж, поділився б, слово честі, Доббіне! — великодушно мовив Осборн, хоч, як на те ішлося, в нього ніколи не було зайвих грошей.