Ярмарок суєти

Я б хотів тільки одного: щоб ти нарешті вгамувався, Джордже. Аби ти знав, яке смутне личко було в бідолашної Емілії, коли вона оце недавно питала про тебе! Було б найкраще, якби ти кинув до біса свої більярди. Іди потіш її, ледащо! Напиши їй довгого листа. Зроби щось, щоб їй було приємно, для цього великих зусиль не треба.

Вона й справді дуже закохана в мене,— самовдоволено сказав лейтенант і пішов до офіцерського клубу докінчувати вечір серед веселих приятелів.

Тим часом на Рассел-сквер Емілія дивилася на місяць, що освітлював тихий майдан так само, як і плац перед Чатемськими казармами, де перебував лейтенант Осборн, і думала, що тепер робить її герой. Може, перевіряє вартових, може, десь у поході, може, супроводжує карету з пораненим товаришем або вивчає воєнне мистецтво на самоті в своїй кімнаті. її думки летіли, мов крилаті ангели, вздовж Темзи до Чатема й Рочестера, намагаючись проникнути до казарм, де перебував Джордж... Та, як усе зважити, мабуть, і добре, що брама була замкнена і вартовий не пропускав нікого всередину;— бідолашному ангелові в білих шатах не довелося почути пісень, які горлали ті гульвіси за чаркою віскі.

Другого дня після цієї коротенької розмови в Чатемських казармах молодий Осборн вирішив показати, що він дотримує свого слова, і зібрався їхати до міста, чим страшенно втішив Доббіна.

Я хотів би купити їй невеличкий подарунок,— признався Осборн приятелеві,— але не маю ані. шилінга, поки батько мені щось не підкине.

Доббін не міг дозволити, щоб такий напад щедрості й великодушності скінчився нічим, тому дав містерові Осборну кілька фунтів, які той і взяв, трохи поманіжившись.

І я зважуюся сказати, що він купив би за них щось гарне для Емілії, та, на лихо, висівши з карети на Фліт-стрїт, задивився на гарну шпильку для краватки у вітрині ювеліра й не міг утриматися від спокуси. Коли ж він заплатив за шпильку, в нього лишилося надто мало грошей ще для якогось доброго вчинку. Та байдуже, будьте певні, що Емілія чекала не його подарунків. Коли Джордж з’явився на Рассел-сквер, личко її так засяяло, ніби він був її сонцем. Легенька тривога, сльози, боязкі підозри, сумніви хтозна й скількох днів і безсонних ночей вмить були забуті під впливом тієї знайомої, чарівливої усмішки. Джордж, як бог, світився їй назустріч у дверях вітальні— такий гарний, з напахченими бакенами.

Самбо, що з співчутливою усмішкою на обличчі прийшов доповісти про капітана Осборна (з радощів він перевів його у вищий чин), побачив, як дівчина стрепенулася, почервоніла, квапливо залишила свій спостережний пост біля вікна і, не встигли за служником зачинитися двері, кинулась, тремтячи, на груди лейтенантові, ніби то було єдине місце, де вона могла знайти захисток. Бідолашна схвильована пташко! Найкраще й найміцніше дерево в лісі, з найрівнішим стовбуром, найтовщими гілками і найгустішим листям, де ти хочеш звити собі гніздечко й воркувати, може, призначене вже на зруб і скоро впаде. З давніх-давен людину порівнюють з деревом!-Тим часом Джордж ніжно поцілував її в чоло, в блискучі очі і був з нею дуже добрий і ласкавий, а вона думала про те, що немає кращої прикраси за діамантову шпильку на його краватці (раніше вона чомусь не помічала її в нього).

Спостережливий читач, що бачив недавню поведінку нашого молодого лейтенанта і не забув його останньої коротенької розмови з капітаном Доббіном, певне, вже склав собі якусь думку про вдачу містера Осборна. Один цинічний француз сказав, що в кожному коханні діють дві сторони — та, що кохає, і та, що ласкаво дозволяє себе кохати. Інколи кохає чоловік, а інколи жінка. Не раз бувало, що якийсь засліплений пастух помилково плутав незворушність зі скромністю, тупість з дівочою стриманістю, порожнечу з чарівною сором’язливістю, одне слово, вважав гуску за лебідку. Може, так само й котрась наша люба читачка прикрашає осла пишними, осяйними витворами своєї уяви, захоплюється його тупістю як мужньою простотою, схиляється перед його самолюбством як перед чоловічою вищістю, в його дурості вбачає величну гордість і ставиться до нього так, як чудова фея Титанія до одного афінського ткача. Я, здається мені, вже не раз бачив, як розігруються в цьому світі такі «комедії помилок». Принаймні Емілія, напевне, вважала свого коханого за найгалантнішого, найкращого юнака в цілій імперії. Дуже ймовірно, що лейтенант Осборн теж був такої самої думки.