Ілюзії

Я розпалив багаття i пiдiгрiв на ньому залишки вчорашнього обiду, якi умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху — i шматочки м’яса, i соєвi боби, i суха локшина, i навiть двi сосиски, якi не вадило перекип’ятити. Поруч з ящиком для харчiв лежала сумка з iнструментами. Без будь-якої видимої причини я дiстав з неї ключа дев’ять шiстнадцятих i почав розглядати, потiм дбайливо витер його i помiшав ним свiй «гуляш».

Нагадаю, був я на самотi, i нiхто не мiг спостерiгати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повiтря так, як робив Дон. Коли я пiдкидав ключа просто вгору i при цьому примружував очi, вiн зупинявся у верхнiй точцi перед тим, як почати падати, i в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке вiдчуття, нiби ключ плаває в повiтрi. Та тiльки-но вiн падав на траву чи на моє колiно, ефект швидко розвiювався. Цей же таки ключ… I як Шiмода це робив?

Коли все це iлюзiя, мiстере Шiмода, тодi що таке реальнiсть? I коли саме життя — iлюзiя, навiщо взагалi ми живемо? Нарештi я вiдступив — пiдкинув ключа ще кiлька разiв i покинув. А покинувши, досить несподiвано зрадiв: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти вiдповiдь на всi запитання, ба й пояснення кiльком iлюзiям.

Залишаючись на самотi, я iнодi наспiвую.«Гей, я i оце моє чудо… —виводив я, поплескуючи крило «Флiта» у нападi правдивої любовi до своєї машини (не забувайте, нiхто не мiг мене почути). — Разом ми ширяємо в небi… лiтаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить… — Мелодiю i слова я створював навмання. —Та схиблю не я, а ти, моє чудо… коли вийдуть з ладу СВIЧКИ… i тодi я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, i ми знов полiтаємо… Ми знов полiтаємо…»

Коли вiдчуваю снагу i щастя, я можу складати такi вiршi без кiнця, бо римою нехтую. Проблеми Месiї мене бiльш не обходили; я не мiг з’ясувати собi, хто вiн такий i чого прагне, отож перестав i пробувати, i, гадаю, саме це зробило мене щасливим.

Десь близько десятої багаття догорiло. Як i моя пiсня.

«Хоч де б ти був, Дональде Шiмодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру пiд крилом «Флiта», — бажаю тобi щасливих польотiв i нiяких збiговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Нi, забираю свої слова назад. Зичу тобi, дорогий самотнiй Месiє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було».

Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я прочитав там, де вiн розгорнувся:

Пута,
що зв’язують вашу справжню родину, —
не спiльна кров,
а повага i радiсть,
яку ви знаходите в життi одне одного.
Члени однiєї родини
рiдко виростають
пiд тим самим
дахом.

Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мої власнi думки. Я покрутився пiд ковдрою i вiдключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зiгрiтий i безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями, проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.

Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi, займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi, потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих являє собою доволi важкий шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi, потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав його пiдняти, це був той-таки ключ дев’ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.

— Хай йому чорт!

Я нiколи не згадував пекла або чортiв — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрiєм. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.

Роздратований своєю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб. Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.

Хлiб пiднявся на моїй похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати, коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.