Ілюзії

Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i як усi отi думки пролiтали в моїй головi ранковими кометами i денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад своєї версiї про всесвiт i про те, що його населяє.

— …i менi здається, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобi… I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не вiдповiв.

— Якщо ти очiкуєш вiд мене вiдповiдi на моє власне запитання, зiзнаюся — я її не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все, чого я ранiше нiколи навiть не намагався осягти? Що зi мною подiялося?

Вiн мовчав.

— Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.

Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому словi про його щастя, — вiн швидко заснув.

7

Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом:грим! — зненацька розлягається неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, i «Флiт» захитався на своїх колесах. Я вискочив з-пiд крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на ньому, а самi знаки оклику.

У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:

— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!

Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.

На Дональда це не справило нiякого враження.

— Слухай, я сказав вимкнути її!

Музика урвалася.

— Х-ху! — мовив вiн.

Я тiльки глипнув на нього.

— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.

— Атож, час i мiсце…

— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?

— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав… що ти хочеш цим сказати?

Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.

Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав:

Обстоюй
свої обмеженi можливостi,
i можеш бути певний —
вони залишаться при тобi.
Багато чого я ще не розумiв у месiанському дiлi.

8

День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд»[Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив великої популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.

— У тебе є грошi?

— Вистачає. А що?

— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?

— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо пiсля початку.

Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.

За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.

Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.

— Рiчарде…

— Що?

— Чому ти тут?