Це так вразило мене, що я замовк i з жахом та цiкавiстю дивився на гостя, що виринув на свiтло нашого багаття зi свого рiдного мороку.
— Прошу мене зрозумiти. Це ж не мiй вибiр — народитися вампiром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсiм мало друзiв. Щоночi я змушений добувати невеличку порцiю свiжої кровi, щоб не корчитися вiд жахливого болю, бо без неї просто не можу далi жити! Будь ласка, врятуйте мене вiд цiєї муки, я сконаю, якщо ви не дасте менi поссати трохи вашої кровi… зовсiм невеличку порцiю, бiльше пiвлiтра менi не треба…
Облизуючи губи, вiн ступив крок до мене, гадаючи, що Шiмода має надi мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився.
— Ще один ваш крок — i кров таки проллється. Мiстере, досить вам доторкнутися до мене, i ви мертвяк.
Убивати його я, звiсно, не став би, а от зв’язав би залюбки, i тодi ми продовжили б розмову.
Та вiн, мабуть, повiрив менi, бо зупинився i зiтхнув. Потiм обернувся до Шiмоди.
— Ти досяг свого?
— Гадаю, що так. Дякую.
Вампiр позирнув на мене i всмiхнувся, цiлком невимушено, вочевидь страшенно задоволений собою — достоту актор на сценi пiд час виходу на поклони.
— Я не питиму вашої кровi, Рiчарде, — приязно мовив вiн чистiсiнькою англiйською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах вiн розтавав у темрявi, так наче повiльно гасив своє внутрiшнє свiтло… За п’ять секунд вiн зник без слiду.
Шiмода знову сiв до вогнища.
— Мене завжди тiшить, коли ти не маєш на думцi того, що говориш! Мене ще трусило вiд адреналiну, що утворився в кровi, коли я ладен був зiтнутися з тим монстром.
— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би менi, що дiється. Ну ось, примiром… що це було?
— Дот — вампiр iз Трансiльванiї, — сказав вiн, наслiдуючи й перебiльшуючи акцент того прибульця. — Або точнiше, Дот був
— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний i явно заморський… Анiтрохи я не злякався. Дон зiтхнув.
— От i добре. Але ти принаймнi дечого досяг, а це теж неабищо.
— Чого я досяг?
— Рiчарде, в своєму гнiвi на цього мого вампiра ти чинив, що хотiв чинити, навiть знаючи, що це може завдати болю комусь iншому. Вiн же
— Вiн хотiв ссати мою кров!
— Те саме ми чинимо з iншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.
Я надовго притих, обмiрковуючи цю розмову. Я завжди вiрив, що нам вiльно дiяти на власний розсуд, тiльки якщо ми не завдаємо болю iншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.
— Те, над чим ти сушиш голову, — зауважив Дон, — загальновживаний вислiв, який часто виявляється хибним. Цей вислiв:
— Коли виходити з цього погляду…
— Слухай, — зупинив вiн мене. — Ось що важливо. Ми всi. Вiльнi. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.
— А ти не почуваєш себе самотнiм, Доне? — Поставити це запитання менi спало на думку в кафе у Райєрсонi, штат Огайо.
— Мене дивує, що ти…
— Стривай, — зупинив я його. — Я не доказав запитання. Ти нiколи не почуваєш себе бодай трохи самотнiм?
— Те, що ти вважаєш…
— Зажди. Ось усi цi люди — ми їх бачимо лише кiлька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпi обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зiрка, жiнка, що викликає бажання зупинитись i привiтатися, постояти з нею хвилинку, погомонiти, нiкуди не поспiшаючи. Та вона або летить зi мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить i зникає, а наступного дня я вiдлiтаю до Шелбiвiлла i вже нiколи не зустрiну її. Це нагадує менi про мою самотнiсть. Мабуть, менi важко знайти сталих i надiйних друзiв, бо сам я несталий.
Дон мовчав.
— А може, це й не так?
— Менi вже можна говорити?
— А чого ж, говори.