Ілюзії

— Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що маєш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму… Я хочу навчитися цього.

— Це ти покажи менi, — мовив вiн. — Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собi, що воно вже там.

— Що саме? Щось на зразок отiєї моєї гарненької жiнки?

— Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку.

— Спробувати зараз?

— Так.

— Гаразд. Голубу пiр’їну.

Дон розгублено поглянув на мене.

— Що, Рiчарде? Голубу пiр’їну?

— Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима.

— Чудово. Голуба пiр’їна. Уяви собi цю пiр’їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз’єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її.

Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр’їну: п’ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр’їну, що плавала собi в темрявi.

— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi.

Я облямував свою пiр’їну золотим сяйвом.

— Готово.

— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi.

— Де моя пiр’їна?

— Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного «Мака».

— Моя пiр’їна? Подiбно до вантажного «Мака»?

— Образно кажучи, Рiчарде.

Усi пополудневi години я чекав появи своєї пiр’їни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив її. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком.«Вироблено для молочарень Скотта фермою «Голуба пiр’їна», Брайєн, Огайо».

— Доне, моя пiр’їна!

— Я думав, ти хочеш справжню пiр’їну.

— Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi?

— Чи бачив ти саму пiр’їну, без усього iншого? Чи тримав її в руцi?

— Атож, саму пiр’їну, без нiчого.

— Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього.

Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч!

— Сьогоднi пiр’їна, — мовив я, — а завтра цiлий свiт!

— Будь обережний, Рiчарде, — настiйно порадив Дон, — щоб потiм не шкодувати…

15

Правда,
яку ти говориш,
не має нi минулого,
нi майбутнього.
Вона є,
i це все, що
має бути.

Я лежав на спинi пiд своїм «Флiтом», витираючи масло з нижньої частини фюзеляжу. Двигун чомусь викидав тепер менше масла, нiж ранiше. Шiмода полiтав з пасажиром, потiм пiдiйшов i сiв на траву коло мене.

— Рiчарде, як ти сподiваєшся вразити свiт, коли кожен працює, щоб заробити собi на життя, а ти день крiзь день безвiдповiдально ганяєш на своєму скаженому бiпланi, катаючи за грошi пасажирiв? — Вiн знову випробовував мене. — Це запитання, яке тобi ставитимуть ще не раз.

— Ну що ж, Доне. По-перше: я iсную не задля того, щоб вразити свiт. Я iсную задля того, щоб жити в такий спосiб, який зробить мене щасливим.

— Гаразд. А по-друге?

— По-друге, кожному вiльно робити все, що йому до вподоби, аби заробляти собi на прожиток. По-третє. Вiдповiдальний — це той, хто здатен нести вiдповiдальнiсть, здатний вiдповiдати за обраний ним спосiб життя. Iснує лиш одна особа, перед якою ми повиннi вiдповiдати. I це, звiсно…

— …ми самi, — докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо.

— Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчуваємо такої потреби… i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж немає нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визнає за цiкавiше розумiти, чому ми дiємо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр — чи то волiємо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. — Я трохи покривився. — Це надто довга вiдповiдь?

Дон кивнув головою.

— Трохи задовга.

— Гаразд… Як же можна вразити свiт?… — Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. — А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд?

Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою.

— Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим.

— Ану випробуй мене ще. — Як приємно було усвiдомлювати, що мiй мозок працює точно i справно.

— Учителю, — сказав Дон, — я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке?

— Здаюся, — сказав я. — Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти.

— Що?

— Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки.