Ілюзії

Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам’ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження — це початок, а смерть — кiнець. Дон знав про це… але чому ж вiн на це не зважав?

— I все гаразд, еге ж? — вигукнула спiврозмовниця. — I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?

— Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними.

Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала:

— Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це — правда?

— Я не знаю, що це правда, — вiдповiв Шiмода. — Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху.

Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?..

Була причина. Я широко розплющив очi — бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору.

— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, є i буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних iнтересiв. I немає тут нiяких виняткiв.

Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк.

— СебелюбноюПане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на своєму стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача.

— Може, ви менi повiдаєте, — мовив Дональд.

— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла.

— Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди їм забажається.

— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться?

— По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, — вiдказав Шiмода.

— Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування.

— А що вашi дiти волiли б почути?

— Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вiльнi зробити це.

Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв’язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки.

Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами.

У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць.

Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний.

Якщо хочеш
жити вiльним i щасливим життям,
ти маєш пожертвувати
нудьгою.
А
це не завжди
легка жертва.

Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин.

Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше.

— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, — заявив наступний абонент.

— Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми — дурисвiти, всi ми вдаємо iз себе щось таке, чим насправдi не є. Ми — не тiла, що тиняються по свiту, ми — не атоми й молекули, ми — езнищеннi безсмертнi iдеї Сущого, незалежно вiд того, що ми там собi мислимо…

Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з моїх побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чатує бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча.

18

Не бiйся розлук.
Прощання неминуче перед тим,
як зустрiтися
знову.
I нова зустрiч,
за швидкоплинну мить
чи за низку життєвих термiнiв,
напевне настане для тих,
хто є друзями,