Ім'я Рози

Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палахкучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова[291]? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) - який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, - адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: «Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!» І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. «Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus![292]» - кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: «Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!» Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. «Не покидайте мене, вчителю! - вигукнув я. - Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!»

«Ти вже це бачив!» - відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:

Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem.[293]

Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один «амінь», - усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.

Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО, де Вільям тлумачить Адсові його сон

Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.

На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора... і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.

Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.

Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»

«Я ж вам розповів...» - відповів я, збитий з пантелику

«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Coena Cypriani"[294]».