Інтуїція

Якось, коли я не дав ходу деяким критичним статтям на адресу мера, бо вважав, що розв’язання тих проблем вимагає більшого напруження сил і часу, та й міський голова не у всьому винен, до мене зайшов відповідальний секретар і з виглядом побитої собаки повідав, що заступник намагається зайняти моє місце редактора.
- Він запитав мене, чи проголосую я на зборах трудового колективу за нього, - казав відповідальний секретар. – Але ж ти знаєш, старий, що я горою за тобою. Проте зваж, що його підтримують у ратуші.
- І як ти проголосуєш? – запитав я прямо.
- Ти ж знаєш! – Відповідальний секретар обурився, ніби я звинуватив його у смертельному гріху, не маючи на це достатніх доказів.
- А якщо голосування буде таємним?
Оченята у відповідального секретаря забігали, і я зрозумів, що якщо йому запропонують посаду заступника редактора, він погодиться. Ба, я навіть уявив, як він після розгромного для мене голосування підходить до мене, тисне руку і каже, щоб я не впадав у відчай, адже хоча він і голосував за мене, але – “Бачиш, як все обернулося”.
Мабуть, мій погляд був більш ніж виразний, бо відповідальний секретар хутко покинув кабінет.
Сказати, що я не засмутився, було би неправдою. Зрештою, все зводилося не до моєї особи на посаді редактора, а до обличчя газети, її іміджу в очах читачів. Те, що до нас ішли, телефонували, несли статті, - виправдовувало назву народного часопису. А тепер мій заступник через його владні амбіції до керівництва газетою міг усе це зруйнувати. Ні, я не сумнівався, що так само газета би існувала, бо незамінних людей нема, але, мабуть, сам дух народного часопису був би вивітрений.

8

Друзі, колеги, знайомі вже звикли, що під час застіль я не вживаю алкоголю. Всі думали, що в мене велетенська сила волі, а це був банальний страх за власне життя. Лікар сказав, що при прийомі тих таблеток, які він мені виписав, вживання спиртного протипоказане. Та й у листках-вкладишах було написане те саме.
Таблетки я вживав регулярно – зранку, в обід і ввечері – і не потребував контролю з будь-чийого боку. І коли якось в обідню пору дружина зателефонувала мені, чи випив я пігулку, то потрапила під гарячу руку.
В редакції якраз була запарка. Я вкотре змушений був м’яко, але в рішучій формі відхилити одну зі статей, запропонованих заступником. Якщо раніше він сприймав усе як те, що само собою є зрозумілим, й без жодних заперечень погоджувався зі мною, то тут перейшов мало не на крик, звинуватив мене в утисках свободи слова і вийшов з кабінету, гучно гримнувши дверима.
Присутній при цьому відповідальний секретар, мов побитий, але вірний пес, намагався помирити між собою двох своїх господарів, хоча, мабуть, і сам розумів, що ситуація є неправдоподібною, і служити треба лише комусь одному:
- А, може, все-таки надрукуємо цю статтю, не така вже вона й критична?
- Критика – це як вагітність, - гримнув я на нього, - вона є або її нема. І не розходиться в тому, критична стаття чи ні. Мова йде про лінію газети, про довіру до неї з боку читачів.
Я бачив, що відповідальний секретар не розуміє цих слів. Якби у нього був хвіст, він би, як відданий собака, підібгав його під себе і опустив свою мордочку, аби не дратувати господаря. А так відповідальний секретар не знайшов нічого кращого як промовчати і тихесенько вийшов із кабінету, що я, здається, й не помітив цього.

9

Я розумів, що не мав таким тоном розмовляти з дружиною, але редакційна текучка не дозволяла мені відразу зателефонувати їй і вибачитися. Коли я це зробив, то було пізно. Ніна сухо сказала, що не сердиться, й запитала, коли я буду вдома і що готувати на вечерю.
Я готовий був уже друкувати ту кляту статтю, яку запропонував заступник, лиш би Ніна не розмовляла зі мною таким тоном. Аж тут і він сам завалився до мене в кабінет і, ніби нічого не трапилося, визнав, що справді статтю в такому вигляді друкувати не можна.
- Мир? – Він простягнув мені руку, і в його очах я прочитав стільки ненависті до себе, що аж вжахнувся.
- Мир, - мовив я від несподіванки і зрозумів, що ладен заключити угоду з самим дияволом, лиш би налагодити стосунки з дружиною.
Заступник з його диявольським виразом обличчя мене більше не цікавив, перед очима була лише Ніна. Я нудився на роботі, робити було більше нічого, номер уже давно був підписаний до друку, але в мене не було вагомої причини, щоби дочасно, до закінчення роботи, покинути приміщення редакції, хоч новий день народження вигадуй!

10