Читаем Інтуїція полностью

День народження минув, наступили будні, але мені здавалося, що свято продовжується: я всіх любив, і мене всі любили. Щодо вселенської любові з мого боку в мене сумнівів не було, а щодо інших я не задумувався, бо мені було достатньо мого ставлення до всього людства.
Щоправда, були й прикрі несподіванки, але я намагався не звертати на це уваги.
Так, через декілька днів після мого дня народження зателефонував міський голова і привітав мене заднім числом. Звісно, його поздоровлення було нещирим і він би не згадав про моє існування, якби в нашій газеті не з’явилася доволі в’їдлива стаття на його адресу щодо методів господарювання в місті. Зокрема, в літньо-осінній період витрачалося чимало коштів з міського бюджету на ремонт доріг, а приходить весна, і всі бачать, що дороги треба ремонтувати знову.
Міський голова довго і нудно говорив про те, що трапилася недобросовісна організація, виявився неякісним асфальт, та й погода, казав він, ви самі знаєте, не дуже балувала нас.
Звісно, я запропонував йому написати статтю, в якій усе це пояснити читачеві, зрештою, дати інтерв’ю нашій газеті, чого він ще жодного разу не робив, відтоді як став міським головою.
Моя доволі мирна пропозиція чомусь викликала у нього бурю негативних емоцій. Скінчилося тим, що він став мені погрожувати: мовляв, будете діяти в тому ж дусі, припиню фінансування газети. Поки він кинув слухавку, я встиг йому випалити, що на ньому світ клином не зійшовся (щоправда, від хвилювання в мене вийшло, що клин світом не зійшовся, але мені було байдуже, і я не став сам себе виправляти, та й мій співрозмовник уже не міг мене почути), а питання фінансування газети на сесії розглядають депутати.

6

Цю розмову чув мій заступник, який почав учащати до мого кабінету і вдавати з себе щирого друга. Звісно, йому сподобалося за моєї відсутності керувати газетою, але я не подавав виду, що здогадуюсь про його істинне нутро. Що я міг зробити в цій ситуації для нього? Добровільно вступитись і свідомо піти на те, аби газета остаточно захиріла? Так не діждеться він від мене цього!
- Та не звертай ти уваги на цього мера, - улесливо говорив заступник. – Мери приходять і відходять, а газета залишається.
- Я це розумію, - намагався я відповідати йому в тон, тамуючи свою неприязнь до нього, - але не хочеться, щоби він цідив з нас кров.
- То що, перестати його критикувати? – задерикувато запитав заступник, який готовий був діяти за принципом “чим гірше – тим краще”.
- Я цього не казав. – Намагаючись зважувати кожне слово, я розумів, що будь-яка кинута мною необережна фраза може бути сприйнята ним як керівництво до дії.
У мене не було такого, щоб я суттєво правив його статті. Якось ми негласно розуміли один одного і завжди приходили до спільного знаменника. І це відбувалося не тому, що в нас, скажімо, були різні погляди на одне і те ж явище, просто кожний розумів, хто є хто: я редактор, він заступник.
Я не хотів втрачати газету і через власні амбіції. Критикувати міського голову можна було в кожному номері газети – і було за що. Але мій багатолітній досвід підказував, що суцільна критика даватиме зворотній ефект: проблеми по суті не розв’язуються, а міський голова, мовляв, став об’єктом нападок з боку газети.
Натомість заступник приносив мені матеріали, які справді торкалися насущних проблем міста, але червоною ниткою через них проходило, що у всіх бідах і негараздах винен мер. За великим рахунком, це й справді було так, адже за все, що діється у місті, відповідає міський голова. Але чомусь в тіні залишалися його заступники, начальники відділів, чиновники з ратуші – конкретні люди, які відповідали за ту чи іншу ділянку роботи.
Мені не хотілося ставати ні жертвою, ні заручником подвійної гри, яку затіяв мій заступник. А те, що така гра ведеться, я інтуїтивно відчував.

7

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Неотсортированное / Энциклопедии / Словари и Энциклопедии