Інтуїція

Його очі блищали, але це був хворобливий вогник. Мій найголовніший ворог був схожий на наркомана, який вколовся і забезпечив собі на годинку-другу ейфорію, удавану радість від життя, хоча у глибині душі розумів, що це ненадовго, що повернення до реалій буде болючим.
Богдан ходив уперед-взад, заклавши руки за спину, ніби обдумував щось важливе у своєму житті й мав це викласти зараз переді мною. Але я інтуїтивно відчував, що свіжої думки у нього нема, і все, що він скаже, буде випадковим.
- Найбільше помилялися ті, хто думав, що буцімто у кімнатах-підвалах не було камер відеоспостереження, - сказав Богдан, і я зрозумів, що цього разу інтуїція мене підвела, бо мова йшла справді про речі важливі, а не випадкові. Я багато думав про те, чи є камери відеоспостереження у кімнатах-підвалах, і мені було цікаво слухати роздуми Богдана. – Розумієш, старий, усі ці недоумки, які не сприйняли Великої Серпневої комуністичної революції, розслаблялись у своїх клітках. Вони вели себе природно, і ми достеменно знали, хто ворог, а хто просто лайно. Навпаки, нам було важче з тими, хто підтримував нашу революцію, жив у квартирах, знав, що за ним денно і нощно спостерігають наші камери. Деякі з них, зокрема такі, як твоя Софія, навчилися так себе поводити, що жодного сумніву в їх лояльності до ідей революції не було.
Богдан замовк, зупинився, а потім сів навпроти мене. Я не надав великого значення його словам про “мою” Софію. Якщо Богдан справді вміє читати мої думки, то він має знати, що Софія дійсно колись була “моєю”, але тепер усе в минулому. Втім, здавалося, що навіть така перспектива не задовольняє Богдана, бо він, як підказувала мені інтуїція, вважає мене чоловіком, через якого назавжди втратив свою Софію.

11

Чи то дійсно Богдан читав мої думки, чи наші логічні кроки у мисленні співпадали, але він, якось дивно глянувши на мене, почав говорити на тему, яка дійсно гризла мене увесь цей час.
- Ти хочеш знати, хто наш лідер, вождь? Бо якщо є революція, то повинен бути і фюрер.
Він знову підвівся, заклав руки за спину й став ходити туди-сюди, нагадуючи мені професора, який сумнівається у своєму геніальному відкритті й підшуковує остаточні аргументи, які би могли насамперед переконати його самого, а не опонентів.
- Але, друже мій, - спантеличено говорив він ніби сам до себе, хоча я розумів, що вся ця гра, - якщо це була гра, а не напад одкровення, якась запізніла щирість, - стосувалася мене й тільки мене. – Але, друже мій, - повторив він, - я не така велика цяця, аби знати, хто наш вождь, фюрер. Про це знають лише утаємничені, а я звичайний пішак, піщинка. Я солдат революції, - він аж випростав плечі й, здавалося, виріс на добрий десяток сантиметрів, - і виконую те, що мені наказують. Це не моя справа – знати, хто керує нашою революцією.
Він уже сидів навпроти мене і божевільними очима вгвинчувався, здавалось, у моє найпотаємніше, намагаючись вивідати те, що для нього наразі було недосяжним.
- Але як ти здогадувався, що у твоїй кімнатці-підвалі є камери відеоспостереження, коли ніхто з цього лайна навіть не думав про це? Чому ти думав про нашого вождя революції, якщо їх всіх, та й тих, хто жив у квартирах, це зовсім не цікавило? Розумієш – зовсім?! Я це знаю, бачив!!!
Богдан уже зірвався на ноги, кричав на мене, але тут же сів, коли я йому сказав у лоб:
- Бо я знаю, хто є вождем Великої Серпневої комуністичної революції.
Він довго дивився на мене, а потім став реготати, та так запально, що мимоволі і я смівся з ним. На відміну від його, мій сміх був щирим, і я відчував, як останні залишки хвороби покидають моє тіло. Я вже не боявся цього мерзенного чоловіка і знав, що страх назавжди покинув моє зболіле тіло.

12