Iстина поруч

Вони вже йшли по високогiрному плато. Тут було прохолоднiше, i Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гiлкою намагалися не вiдстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовтi кущi з бiлими кулями всерединi. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певностi надумав перепитати.

Оглянувся - Рожевий плентається за ним, а Гiлки нема!

- Де вона?!

- Побiгла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.

- Ходiмо скорiш! В який бiк вона побiгла?

Рожевий показав трохи лiворуч, i Петро кинувся бiгом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нiчого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав вiн, вiн... Хоча б встигнути... А тодi... тодi вiн зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона вiзьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро вiдчував, що думки скоряються йому, i це заспокоювало).

Раптом Рожевий крикнув:

- Онде вона! Я її гукаю - не чує, поспiшає в iнший бiк. Чи оглухла? Чи ослiпла?

Петро побачив - Гiлка бiжить поза кущами в напрямку... до кулi Великого Розпорядника, бiжить, легко викидаючи вперед тонкi ноги, наче великий трав'яний коник.

- Швидше навперейми! - наказав Рожевому i сам кинувся бiгти з усiєї сили. Рожевий обiгнав його - бiг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гiлка була, мабуть, ще прудкiша. Ось тiльки що її постать майнула лiворуч Петро пробiг, може, з десяток крокiв, як помiтив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!

Яворович захекався i змушений був збавити крок. А вибiгши на якийсь горбок, вiн зупинився, щоб зорiєнтуватись. Звiдси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, вiддаль мiж ними скорочується коч i повiльно, але певно. Петро полегшено зiтхнув: зараз вiн її спiймає...

Тiльки подумав це, як помiтив темнi постатi, що поспiшали навстрiч утiкачцi. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скорiше - Рожевий чи вони?! Ну, пiддай же, пiддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобi метрiв сто, а їм... Ех, "їхня" вiддаль скорочується швидше, бо вона ж бiжить до них!..

I тут сталося несподiване. Збоку на Гiлку налетiла якась темна постать, збила її з нiг i одразу ж кинулась назад, за кущi. Постать зникла з очей так само швидко, як i з'явилася, Петро навiть не встиг роздивитися що воно таке було - робот чи звiр. Але чого б звiр мав повертати саме туди, звiдки вибiг?

Рожевий прибiг до Гiлки швидше, нiж посланi Великим Розпорядником Голомозi. Дiвчина лежала, розкинувши руки, але в руках нiчого не було...

Голомозi потупцювали бiля неї, а тодi враз кинулись у той бiк, де зникла таємнича iстота.

Яворович оглядав грунт навколо - може, впустила? Але мазера нiде не було...

Рожевий пiдвiв свою наречену - вона ледве трималася на ногах.

- Ну, що? - не втерпiв Яворович. - Що вона каже?

- "Забрав", "забрав". А хто - не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона пiде зi мною.

- Поспiшайте. - Петро взяв i по-земному мiцно потиснув Рожевому руку. Бажаю успiху, друже!

Коли вони зникли за кущами, Петро спокiйно оглянувся навколо. Так, чи йти до лiтака, чи... податися по слiдах тiєї загадкової iстоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але вiн вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втiм, усе це - дурницi, треба йти й шукати!

I Яворович пiшов у той бiк, де зникла невiдома iстота i куди потрухикали Голомозi iз своїми списами.

ХРАМ ЗОЛОТОГО СВIТИЛА

Яворович довго iшов по слiдах, протоптаних Голомозими в податливому грунтi. Слiди петляли помiж кущами, в деяких мiсцях завертали назад i, перетнувшись, iшли вбiк. Чим далi, тим усе менше бiлiло бутонiв Головатих, замiсть жовтих кущiв з явилась низькоросла рослиннiсть, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантацiя, бо, як помiтив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, пiдчахнув сизу гiлку, з якої закапав прозорий сiк, але їсти передумав, може, зашкодить?

Слiди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, i так лежали, наче до чогось дослухаючись.

Яворович, обережно ступаючи, обiйшов їх i почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся - чи не йдуть слiдом? Голомозi лежали непорушно, зовсiм непорушно. Петро вернувся, пiдiйшов до них - мертвi, всi до одного. I списи валяються поруч...

Постояв у нерiшучостi. Може, пiти назад? А то натрапиш на засiдку...

Вирiшив iти вперед. Очевидно, це дiють вороги Великого Розпорядника, це по-перше; а по-друге, - не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.

Вiдшукавши слiд ("Iшов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темнiли гаї, i щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, вiн без вагання пiшов помiж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Вiн iшов зовсiм беззбройний, не мав навiть мисливського ножа, та проте не вiдчував страху, серце билося ритмiчно, i в усьому тiлi вiбрувала сила.