Iстина поруч

Лiс довго не хотiв випускати Яворовича iз своїх темних нетрiв Космонавт потрапляв у такi хащi, що наледве вибрався iз своєю ношею. Коли вiн вийшов на плато - почав сiрiти свiтанок.

Сiв трохи перепочити, i лише тепер помiтив, що потрапив на це плоскогiр'я зовсiм не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко вiд того мiсця. Незабаром вiн переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Бiлi кулi тут були набагато меншi i стояли густiше. Здавалось, їм не буде кiнця й краю Траплялися трiщини в грунтi, через якi доводилось перескакувати, заростi.

Десь уже в другiй половинi дня голод i спрага змучили його зовсiм. I на довершення всього - коли вiн уже надвечiр, страшенно втомлений i розбитий, натрапив на тi трубки, що так невдало вчора використав, i порiвняв їх з тими, що нiс, - виявилося, що нарiзав вiн зовсiм не тих. Аж застогнав з досади. Стiльки працi i, головне, часу пропало марно!

Покинув свою тяжку в'язанку i почвалав до лiтака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он i бiла куля цього тупого Розпорядника, ось i лiтак виднiється... Ще не знав, що робитиме, хотiлось одного - вiдпочити.

Помiж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, вiдсунув шторку i... остовпiв. У крiслi пiлота сидiв Петро Яворович! "Знову галюцинацiя", - подумав i потер собi очi. Той з цiкавiстю дивився на нього, нiби вичiкуючи. Петро вхопив його за плече.

- Ну, ну, легше! - сердито вигукнув той.

"I слухова, ще й слухова галюцинацiя! - подумав Петро.- Що це зi мною дiється? Але ж я вiдчув його плече..."

- Ану, вилазь! - гукнув несамовито.

- А ти хто такий? - з притиском спитав той. - Може, познайомимось? - I вiн простяг руку. Петро махнув своєю, сподiваючись, що не наткнеться нi на що, але той пiймав його долоню i стиснув так, що в Петра аж пальцi хруснули. Нi, це не галюцинацiя... "Двiйник!" - спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

- Ха-ха-ха! - дурнувато засмiявся двiйник, показуючи його зуби. - Так хто ж ти такий? - уп'явся в Петра очима, враз припинивши смiх.

- Я - Петро Яворович.

- Ти - Яворович? - щиро здивувався двiйник. - Перестань виглуплюватись. Яворович - це я!

"Вiн, певне, ще не дивився в дзеркало i не уявляє своєї зовнiшностi, чомусь подумав Петро. - Зараз покажу".

- Отам, у нагруднiй кишенi комбiнезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

- А звiдки ти знаєш, що є в моїх кишенях? - спитав двiйник, дiстаючи дзеркало. - Дивно.

Вiн довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потiм кинув кiлька пильних поглядiв на Петра.

- Так... - тихо промовив, пiдводячись. -Ти - мiй двiйник... - I схопив Петра за груди. - Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобi треба? Ти хочеш мене знищити?!

Очi його налилися нелюдським гнiвом, вiн висунувся з кабiни i розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку i так сiпнув до себе, що пiдсковзнувся. Падаючи, потягнув i того. Борсались пiд крилом, тiла їхнi сплелися в клубок, Петро вiдчував, що двiйник дужчий за нього, але не знає прийомiв боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той вiдбивався з усiєї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-пiд кущiв, схопилися на ноги... I раптом сталося найстрашнiше -двiйник вихопив з Петрової кишенi мазера.

- А-а... - захарчав, пригнувшись. - Зараз я тобi покажу!

Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.

В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.

Кинувся збоку на двiйника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не змiг вирватись. Стискаючи його в залiзних обiймах, Петро вiдчув, що той зовсiм ослаб. Досить було струснути, i вiн впустив мазера додолу, а потiм i сам почав осiдати. Яворович стрибнув до лiхтаря, вхопив i одразу ж нацiлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки i ледве дихаючи.

- Що це зi мною? - тихо спитав вiн. - Що зi мною сталося?

Навiть у вечорових сутiнках помiтно було, як вiн блiдне, як синiють його губи. Раптом вiн пiдвiвся i зашепотiв, наче тут хтось мiг їх почути:

- Слухай, скажи менi, хто я такий? Скажи...

I впав мертвий.

Петро ще постояв, невiдомо чого ждучи, а тодi нацiлив на мертвого двiйника мазер...

Усе це так приголомшило його, що вiн забрався в кабiну, закрив шторку i довго сидiв заплющивши очi. Намагався нi про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у нiй гудiло i видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрiшнiм зором i зникало. I нiяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку... "Хто я такий? Хто я такий?" Догрався... догрався... Ну, що ж. сам винен...