Історія держави і права України : підручник.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права був спрямований на закріплення станових привілеїв нової генерації українського «панства» - козацької старшини. В цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. За результатами Визвольної війни відбувався перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Гетьманськими універсалами та царськими указами вона надавалась у власність, передусім, козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Поряд з традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому відношенні всі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалась за службу старшині, у розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватись лише за умов, що нащадки нестимуть службу. За «Рішучими пунктами» Д. Апостола, 1728 р. відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з визнанням можливості успадковування маєтків. З часом володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Вже земельні пожалування К. Розумовського знають один титул: «вічноє і потомственноє владеніє».

Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінально вважалися користувачами чужої землі. Селянство козацько-старшинських володінь користувалося правом розпорядження землею значно довше, доки у XVIII ст. козацька старшина не набула свої посідання у власність. Селяни, що мешкали на державних землях, маючи численні обов’язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею. Це право було в них і найповнішим - воно включало можливість, за певних умов, дарування, застави, міни, купівлі-продажу, заповіту тощо.

Рядові козаки також втратили отримане за результатами Визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування на рівні з державними селянами.

Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважаючою.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов’язального права. Зобов’язання випливали з договорів (купівлі- продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди, передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом.

За звичаєм, після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності - дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, повинні були виділити сестрам на придане.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою укладання шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік, за звичаєм, для юнака був 18 років, для дівчини - 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй віно - частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно становило власність дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Кримінальне право зазнало подальшого руху від приватно-правового до публічно-правового характеру регулювання. Суб’єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, що досягла 16-річного віку. Окрім випадків так званих «приватних злочинів», коли винний підлягав покаранню відновленого доменіального суду власника, кримінальні вчинки розглядалися публічними судами. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом’якшувала провину. Вчинення злочину в стані сп’яніння, навпаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.