Історія держави і права України : підручник.

Об’єктом злочину могли стати особи, без різниці станової належності, хоча «знатні товариші» та шляхта з часом користувалися посиленою правовою охороною.

Злочином («проступством» або «кримінальним ділом») вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Виокремлювалися навмисні й ненавмисні злочини. Обставинами, що полегшували відповідальність, були виняткова злиденність, голод, провокація, малолітство та ін. Були знані необхідна оборона та «випадок», які звільняли від відповідальності. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Так, головні злочинці несли більш тяжкі покарання, ніж співучасники, яких було карано легше.

Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (державна зрада, образа царя, вивіз до ворога зброї, фальшивомонетництво та ін.). За державні злочини винуваті засуджувались до смертної кари і конфіскації майна. На смерть карали й за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво.

Злочини проти релігії (блюзнірство, віровідступництво, чародійство та ін.), як і раніше, каралися смертю, а в легших випадках - тілесними покараннями, позбавленням прав і вигнанням.

Злочинами проти особи вважались вбивство, каліцтво, тілесні ушкодження та побиття. Вбивства каралися смертною карою, спосіб якої залежав від кваліфікації злочину. Обтяжливо діяли наявність наміру, рецидиву, професійності; впливав на вирок і об’єкт злочину. Так, до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вчинення вбивства на замовлення або отруєння застосовувалась, здебільшого, кваліфікована смертна кара.

З оформленням панівних станів розвинулися злочини проти честі й свободи.

До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Ці злочини залежно від завданої шкоди поділялися на важкі й легкі (межею була вартість 20 крб.). Значно поширились посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство і хабарництво. Майнові й посадові злочини карались повішенням (за обтяжуючих обставин), ув’язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна.

У системі правопорушень виділялись також злочини проти родини та моралі. За подружню зраду, многоженство, кровозмішення, зігнання плоду та інше карали звичайно відрубуванням голови. Прелюбодія, зловленого «на гарячому», чоловік міг безкарано вбити. Визначаючи кари за зґвалтування, неприродні статеві стосунки, викрадення жінки, позашлюбні зносини, вагалися між кваліфікованою смертною карою і публічним побиттям.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам.

Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) та кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, підвішення на гак, закопування живим у землю, заливання горла розтопленим оловом). Визначаючи серед різних форм смертної кари за найганебнішу повішення, закон залишав право вибору судом її найтяжчих форм, як комбінацію різних видів смертної кари й мук. Особливістю застосування смертної кари було поєднання її з ганебними покараннями.

Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу, публічне шельмування).

Одним з найпоширеніших видів покарань стало ув’язнення, яке поділялося на кару в’язницею (тюремне) і арешт. Ув’язнення в тюрмі верхній, як правило, було на невеликі строки, часто-густо «до покори», і вважалося легким покаранням. Важкою формою ув’язнення було перебування в «тюрмі спідній», камері при ратушах, тобто ув’язнення підземне. До того ж воно вважалося карою більш ганьбленою. Арешт застосовувався переважно до шляхти й козацтва.

Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення. Набуло поширення також церковне каяття, яке як додаткове покарання накладали за злочини проти родини і людяності. У великі свята злочинець, стоячи в церковних дверях, прилюдно каявся за свою провину.

Як приватні покарання застосовувалися грошові виплати, розмір яких визначався залежно від стану скривдженого та наслідків злочину: головщина за вбивство (від 24 до 120 крб.), заплата за образу (від 4 до 60 крб.).

З поширенням російського законодавства, починаючи з середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу.