Історія держави і права України : підручник.

Торговельні стосунки з кочівниками та місцевими племенами відбувалися на обмінній основі. Розрахунки із заморськими купцями здійснювалися головним чином монетами різних місць карбування. На середземноморські ринки експортувалися зерно, риба, шкіра, худоба, сіль. Торгували й рабами. Предметом імпорту з Греції були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Античні міста мали високу культуру. Споруджувалися кам’яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так із землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держави встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Хоча метрополії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження прибутків і рабів з «варварського світу», існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівним класом були судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Основна маса населення - вільні землероби, ремісники, торговці. Але вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки - громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Чисельною соціальною групою були також осідлі чужоземці, вихідці з «варварського світу», які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги перед полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби, яких було віднесено до об’єктів права. Джерелами рабства були купівля на невільничих ринках, захоплення або купівля у племенах «варварського світу», військовий полон, народження від рабині. Праця приватних рабів широко використовувалась у домашньому та сільському господарстві, у ремісничому виробництві, соледобуванні та ін. Рабів інколи відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. Релігійна громада в такому випадку ставала покровителькою цих рабів. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Прикладом тому є рішення міської влади Ольвії в 331 році до н. е., в період облоги міста військами Олександра Македонського під керівництвом полководця Зопіріона, про надання рабам громадянства. Проте, на відміну від Аттіки, в Північному Причорномор’ї були відсутні численні групи державних рабів.

Крім громадян і рабів, існували й інші категорії людей - залежних або напівзалежних, котрі могли працювати практично в усіх сферах життя полісів. Так, у сільському господарстві, де землею володіла або держава, або громадяни, особисто вільні були економічно залежними.

Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу: могли бути й багаті вільновідпущеники, й бідні громадяни.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V-II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади - народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися «Народ». Практично це були збори міської общини, за участю лише повноправних громадян міста, до яких належали греки у віці 25 і більше років. Решта населення міста (раби, чужоземці, жінки) не мала права брати участь у владних органах. Хоча за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надаватись такі права. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й значні пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий виконавчий орган - Рада міста, яку очолював голова; обирався секретар. До складу Ради міста входив також головний жрець міста, який відав релігійними культами. Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені «Ради і народу».