Історія держави і права України : підручник.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов’ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (ІІ ст. до н. е.- ІІ ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою «венеди». Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (ІІ-VI ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» - перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана і візантійського історика Прокопія Кесарійського, в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Грушевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала основи східнослов’янської державності - князівств. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше - «слов’яни», «склавени», «склавіни». Починається наступний етап історії східних слов’ян - етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств (VII- перша половина ІХ ст.). До VIІІ ст. на території, яка населялася східними слов’янами, утворилися племенні союзи, що виникли як військові об’єднання, засновані одночасно на родовому й територіальному принцпах. Пізніше вони будуть названі в «Повісті минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, словени, в’ятичі. Слід зазначити, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із розвитком Києва - важливого адміністративно- політичного і культурного центру союзу племен полян. Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління.

На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни.

В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, вживають назву «Русь». Проте поширення цей термін набуває з IX століття. Уперше давньоруський літопис повідомляє під 852: „Нача прозывати Руська земля”.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень у

Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також відбувалося об’єднання ільменських слов’ян (словени, кривичі) й окремих неслов’янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 році представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, підступно вбив київських князів Аскольда і Діра, захопив Київ й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київській державі внаслідок незадоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Никонівський літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. В такий спосіб відбулось об’єднання двох величезних слов’янських центрів, і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками «Київська Русь».

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе походами дружин київського князя Аскольда на Візантію (860, 863 близько, 866, 874). Олег і його дружина фактично вступили на службу до Києва.