Історія держави і права України : підручник.

Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й духовність. Щоправда, на перших етапах долучення Русі до християнства переважали політичні розрахунки. То було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову ефективнішу політичну ідеологію. Християнство, яке з 988 р. стало державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Русі, забезпеченню їй рівноправного становища в колі християнських держав.

Утвердженню міцної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, що значно збільшилась за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної волості були поставлені спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої було створено сильне військо (що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів) і споруджено фортифікаційні укріплення. В результаті судової реформи відбулося розмежування світських та церковних судів.

Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку.

Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина ХІІ ст.- перша половина ХІІІ ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні відцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), Ізяслава Мстиславича (1146-1154) та Ростислава Мстиславича (1158-1167). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 рр. половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на численні, строкаті групи, які ще не мали того майже замкненого характеру, що його матимуть пізніше суспільні стани. Саме ця чисельність станів приводила до того, що правові відмінності між ними не мали жорстких меж, поступово переходячи від вищих, упривілейованих, до нижчих, з меншими правами, і, навіть, до найнижчих, що не мали жодних прав. Умовно тогочасне суспільство можна поділити на три великі категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Феодали. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці Х ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. Клас бояр або «княжих мужів» складався у Х-ХІ ст. з бояр земських (старовинного, місцевого походження) і дружинників князя (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Згодом різниця між ними зникає і вони складають групу бояр-землевласників.

На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Розширена редакція Руської правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації.

Помітне місце в панівній верхівці давньоруського суспільства Х ст. посідали «старці». У літописних розповідях про діяння князя Володимира вони згадуються поряд з боярами у якості радників. Деякі вчені (В. Мавродін, І. Фроянов). Вважають, що «старці» - це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції.