Історія держави і права України : підручник.

23-28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового народу України, на який прибуло близько 400 депутатів, в тому числі й від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). За інструкцією щодо виборів у Конгрес мало обиратися за куріальною системою 593 делегати: від повітових селянських з’їздів - 377, губернських з’їздів робітників і «трудової інтелігенції» - 118 робітників і 33 інтелігенції; від з’їзду залізничників - 20, з’їзду поштовиків - 10. Отже, вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західноукраїнських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

Конгрес урочисто затвердив Акт злуки УНР із ЗУНР від 22 січня 1919 р. Він висловився проти «організації робітничої диктатури» і проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього «Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки». Було ухвалено «Закон про форму влади на Україні», в якому визначалися підвалини державного устрою УНР. За цим законом до скликання наступної сесії Конгресу Директорії надавалась верховна влада з правом видавати закони, які підлягали ухваленню найближчою сесією Конгресу. До складу Директорії як 6-го члена було введено Президента ЗУНР Є. Петрушевича, але ця постанова не була реалізована.

Виконавчу владу згідно з цим актом здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Директорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу. В Законі йшлося про утворення постійних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культурно-освітню; про владу комісарів Директорії на період війни.

Слід зазначити, що правовий статус Директорії Закон чітко не визначив. Сама Директорія не поділила функцій між своїми членами, призначаючи лише формально одного головою і одного члена - головним отаманом військ. Не було конкретизовано статус і компетенцію уряду, що спричинило проблеми у поділі повноважень цих органів, а то й конфлікти між ними.

Конгрес звернувся з Універсалом до українського народу, в якому було викладено основні напрями державного будівництва. Зважаючи на те, що «з усіх боків цілості і незалежності Української Народної Республіки загрожують сильні держави», Конгрес закликав «всіх синів трудового селянства і робітництва на боротьбу за землю і волю». В умовах громадянської війни Конгрес вже більше ніколи не збирався.

Внутрішня й зовнішня ситуація, в який опинилася Директорія, була дуже складною. В Одесі й інших чорноморських портах висадилось 60-тисячне військо Антанти (французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські частини). Антанта не визнавала Україну і, сприймаючи її лише як частину Росії, допомагала білогвардійській армії Денікіна. На заході ЗУНР вела кровопролитну війну з поляками й потребувала допомоги. Радянські уряди Росії й України, вважаючи Директорію контрреволюційною, розпочали проти неї воєнні дії, і їхні війська у першій половині січня зайняли всю Лівобережну Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила стан війни з РСФРР. Але армія Директорії, яка на момент перемоги повстання налічувала понад 100 тис., зменшилася до 25 тис. і виявилась абсолютно небоєздатною. Селянство, що становило її основу, розбіглося по своїх селах «ділити поміщицьку землю». На бік більшовиків перейшли армія анархіста Н. Махна, повстанські з’єднання отаманів М. Григор’єва, Д. Терпила та ін. Армія Директорії, окрім двох з’єднань, Запорізької дивізії отамана П. Болбочана та Стрілецької дивізії полковника Є. Коновальця, складалася з окремих загонів на чолі з своїми отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. Отже, сили були явно нерівними. Радянські війська, розбивши основне угруповання військ Директорії під Києвом, на початку лютого зайняли столицю. Повстанський рух охопив чимало міст і сіл України. На Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном розпочало творити свій державний лад.