Історія держави і права України : підручник.

Органи ДПУ-НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів («ухил Шумського-Хвильового, «Шахтинська справа», справи «Спілки визволення України», «Українського національного центру» тощо) інспірували хвилі репресій, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. У трагічні 1932-1933 рр. посилились репресії проти „шкідників”, „буржуазних націоналістів”, „ворогів народу”, на яких було покладено провину за розруху і голод на селі. «Чистки» були спрямовані, перш за все, проти інтелектуальної України. На початку 30-х років республіку охопив шалений терор проти так званої „націоналістичної контрреволюції”, жертвами якого стали тисячі творців українського національного відродження, справедливо названого тепер розстріляним відродженням. З 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців - 62.

Трагічну долю українців розділили й національні меншини республіки. Органи держбезпеки інспірували справи „Польської військової організації”, „Національної спілки німців на Україні” та інші, учасників яких звинуватили в „антирадянській діяльності та зв’язках з іноземними розвідками”. В другій половині 30-х років було ліквідовано національні райони і сільради, закрито національні освітні заклади, культурні установи, школи, існування яких кваліфікувалося як „насадження вогнищ буржуазно- націоналістичного впливу”.

Кривавий молох ДПУ-НКВС спрямовувався також проти політичної еліти, зачіпав як керівні кадри, так і рядових комуністів. Після прибуття у серпні 1937 р. в Україну сталінських емісарів В. Молотова, М. Єжова, М. Хрущова до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну.

Перша кодифікація радянського права в Україні

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу у правовому регулюванні нових суспільних відносин. На зміну правовому нігілізму перших післяреволюційних років прийшов бурхливий розвиток законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації чинних правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора: спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, які пов’язувались з Генуезькою конференцією (1922 р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

У небувало короткий строк, протягом 1921-1927 рр., було створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше - союзного законодавства. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління і правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду і погодження з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Разом із тим, в цей період ще враховувались деякі специфічні відмінності розвитку України. У деяких випадках процес створення української кодифікації випереджав російський і відбувався незалежно від загальносоюзних основ. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу був покладений в основу аналогічного кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс та Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922р.) був прийнятий на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська державно-правова система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був, порівняно, невеликим за обсягом (складався з чотирьох частин і 435 статей). Він мав завданням врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями між собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав, за винятком того, «коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення», а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі».