Історія держави і права України : підручник.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922 р., було включено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій і окремих громадян. Поняття посадового злочину було поширене на відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Установлювалась кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилось поняття контрреволюційного злочину. Збільшились санкції за злочини, вчинені групою осіб. Посилилась суворість кримінальних санкцій. Так, смертна кара передбачалась за 45 складів злочинів.

Кримінально-процесуальний кодекс 1922 р. складався з 6 розділів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загальні положення про склад суду, підсудність, докази, судові строки та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: заведення кримінальної справи, дізнання, пред’явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, свідків експертів, оскарження дій слідчого та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий - у революційних трибуналах, п’ятий - провадження у порядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шостий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримінального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист тощо. Установлювалось, що злочинність і караність діяння визначається кримінальним законом, який діяв на момент вчинення злочину. Водночас підкреслювалось, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом’якшують його караність, мають зворотну силу.

Принципове значення мало положення, що «ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку». Докладно регламентувалась діяльність органів дізнання і попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановлення вироку, його оскарження і перегляд. Проголошувалась публічність всіх судових засідань, за винятком випадків, що потребували збереження військової чи державної таємниці. В зал судового засідання не допускалися також особи, молодші від 14 років.

Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника у попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась на справи, які розглядалися губернськими революційними трибуналами, зокрема, коли обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду.

Кримінально-процесуальний кодекс 1927 р., порівняно з КПК 1922 р., доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що у Кримінальному кодексі був відсутній даний склад злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону у кримінальному праві.

Значно розширилися права органів дізнання, в тому числі вони отримали право направлення в суд справ, щодо яких попереднє слідство не було обов’язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а у справах про контрреволюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами і революційними трибуналами. Норми КПК уже не розповсюджувались на органи дізнання ДПУ.

Цивільно-процесуальний кодекс 1924 р. проголошував демократичні принципи судочинства: незалежність і гласність суду, змагальність і рівноправність сторін тощо. Поряд із цим допускалось втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор.

Суд не повинен був задовольнятись наведеними сторонами доказами, а вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності випробовувати їх. За відсутності нормативного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право це робити власноруч, керуючись загальними принципами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначались питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.