Історія з собаками

Середню залу обладнано на догоду смакам керівних товаришів міста Н, точніше так, як ті смаки уявляє собі завідувач закладу бай Трифон Конов. Посередині стоїть довгий, наче призначений для засідань, стіл, застелений, щоправда, не зеленим сукном, а білою лляною скатертиною. За цим столом раз-двічі на тиждень засідають відповідальні керівники міста Н. Стільці оббиті, аби на них було зручно сидіти, а червоні панелі на півстіни навіюють м'який канцелярський затишок начальницьких кабінетів.

Завсідниками «закутка» були троє наших інженерів з конструкторського відділу. Часом сюди заходили Авакум і Светломир. Светломир звичайно приходив з першим заступником генерального директора, а Авакум — з одним із своїх бригадирів, якого ласкаво називав Алексом. Той Алекс насправді був наш давній знайомий, колишній лейтенант Петров. Кажемо «колишній», оскільки Петрову два роки тому надано звання капітана. Светломир тримався з конструкторами офіційно й лише зрідка перемовляв з ними слово-друге. Зате Авакум, як більш компанійська людина, швидко став бажаним гостем за їхнім столом. Вони раділи, коли Авакум підсідав до них, бо його товариство рятувало їх від нудьги і гнітючих, тривожних думок. Але ставилися до Авакума по-різному. Самовпевнений і поважний Прокопій почав несподівано з люб'язним усміхом величати його приятелем, а Димо Карадимов у душі зненавидів його, бо Авакум двічі переміг його у розв'язанні логічних задач. Байдужісіньким лишався тільки Спиридон Хафезов. Він або не прислухався до Авакумових слів, або вдавав, ніби не прислухається, аби не встрявати в розмову. Якось Прокопій, звертаючись до Авакума, кинув на адресу Спиридона:

— Він замислився над тим, що відповідати слідчому!

Спиридон на мить зблід, змінився на лиці, тоді єхидно всміхнувся й собі обернувся до Авакума:

— Ви його спитайте, чого це він ні сіло ні впало забалакав про слідчих.

— Я мав на увазі твого слідчого! — розвів довгими руками Прокопій. — Ти ж маєш слідчого у власній хаті!

— А ви порахували, скільки разів він сказав слово «слідчий»? — знову звернувся Спиридон до Авакума. І додав: — Чомусь саме це слово не виходить йому з голови.

— Я кажу це слово, наче «добридень», а ти сахаєшся від нього, наче від чорта! — зневажливо посміхнувся Прокопій.

— А хто з присутніх не сахнеться, почувши раптом, як ласкаво згадують його дружину? — весело засміявся Димо Карадимов. — Хіба знайдеться такий сміливець?

Отак Спиридон Хафезов уперше заговорив при Авакумові.

Але вони з Прокопієм почали вчащати до корчми, коли в ЗСС поповзли різні чутки і навколо конструкторського відділу почали згущатися хмари. Димо ж Карадимов найперший з них переступив поріг корчми ще два роки тому. Удвох із подругою посиділи в «закутку», скромно попоїли, трохи випили й ні про що особливе не розмовляли. Але назавтра по всьому Н сорока рознесла на хвості чутку, що молодий інженер і дочка одного з поважних мешканців заручилися. Дійшло до того, що батько дівчини зателефонував до нього й сердито запитав, доки він триматиме в таємниці свої заручини з його порядною дочкою. Хлопець мусив знову привести дівчину до корчми, але вже у велику залу, покликав завідувача Трифона Конова, й обоє водно заявили, що того вечора у «закутку» гомоніли про погоду й таке інше, що ні про які заручини й словом не обмовилися, бо вони цього й на гадці не мають. Трифон Конов згідливо мовив, що і в нього склалося таке саме враження, і твердо пообіцяв залагодити справу. Інакше й не міг зробити статечний чоловік, оскільки і Димо, й дівчина стверджували те саме, тільки що дівчина говорила сумно, а молодий інженер сердито й рішуче.

Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.

Так стояли справи до того вечора.

До вечора двадцять четвертого жовтня.

* * *

Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.

— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.

— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.

Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:

— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.

— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!

— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.