Історик

— Конференція починається в п’ятницю, тому в нас є лише два дні, щоб дістатися туди. У п’ятницю й суботу ми послухаємо доповіді, тобі теж доведеться зробити одну. Частина неділі вільна: учені вирушать оглядати визначні пам’ятки давнього Будапешта, а ми зможемо втекти, щоб побачитися з моєю матір’ю.

— Що мені доведеться? — я вп’явся очима в неї, нічого не розуміючи, але вона заправила кучеряве волосся за вухо й подивилася на мене ще більш безневинно.

— О, доповідь. Ти виступиш із доповіддю. Тільки так ми можемо туди потрапити.

— Доповідь? На яку тему?!

— На тему оттоманської присутності у Валахії й Трансільванії, по-моєму, так. Моя тітка вже додала цю тему в програму. Це не обов’язково має бути довга доповідь, тому що оттоманам не поталанило до кінця підкорити собі Трансільванію. Я подумала, що це буде гарною темою, тому що ми обоє вже так багато знаємо про Дракулу, а він вдало тримав турків подалі від своїх кордонів.

— Дуже мило із твого боку, — озвався я. — Ти хочеш сказати, що це ти багато знаєш про нього. Ти пропонуєш виступити на міжнародних зборах учених із легендою про Дракулу? Будь ласка, згадай хоч на мить, що моя дисертація про купецькі гільдії Голландії, до того ж я ще не закінчив її. Чому ти не можеш виступити?

— Це було б смішно, — сказала Хелен, поклавши руки на газету. — Я, як ви це говорите англійською, застаріла. В університеті мене всі вже знають, моя робота їм уже кілька разів встигла набриднути. Американець же додасть пікантності, і вони всі будуть мені вдячні за те, що я привезла тебе із собою, нехай навіть і в останню хвилину. Якщо там буде американець, вони не так будуть соромитися напівзруйнованих гуртожитків університету й консервованого гороху, яким годуватимуть у прощальний вечір. Я допоможу тобі написати доповідь або напишу її за тебе, ти можеш прочитати її в суботу. Здається, тітка говорила, приблизно о першій годині дня.

Я застогнав. Вона була найнеймовірнішою людиною, яку мені доводилося зустрічати. Я подумав про те, що моя присутність поруч із нею може мати більш виражений політичний характер, ніж вона думала.

— Ну, то яке відношення оттомани у Валахії й Трансільванії мали до робітничого класу Європи?

— О, ми знайдемо спосіб, як вставити туди робітничий клас. Це позитивна частина марксистської освіти, здобути яку в тебе не було щасливої можливості. Повір мені, проблеми робітничої праці можна знайти в будь-якій темі, якщо добре пошукати. До того ж Оттоманська імперія мала чудову економіку, а Влад знищував їхні торговельні шляхи й доступ до природних ресурсів у басейні Дунаю. Не хвилюйся, це буде чудова доповідь.

— Боже!.. — вимовив я нарешті.

— Ні, — похитала вона головою. — Ніякого Бога, будь ласка, тільки проблеми праці.

І тоді я не зміг стримати сміх, як не зміг не захопитися сяйвом її темних очей.

— Я сподіваюся, що вдома про це ніхто не довідається. Уявляю, що на це скаже моя дисертаційна рада. Але, з іншого боку, думаю, що Россі сподобалося б усе це, — я знову розсміявся, уявивши сяйво блакитних ясних очей Россі, але раптом зупинився.

Думки про Россі розривали мені серце. Я знаходився тут, на іншому краю світу, далеко від його кабінету, де ми востаннє бачилися. До того ж у мене були всі підстави вважати, що я більше ніколи не побачу його живим або навіть не дізнаюся, що сталося з ним. Це слово «ніколи» розпливалося переді мною, засмоктувало мене, але я відкинув цю думку. Ми вирушаємо в Угорщину, щоб поговорити з жінкою, яка добре знала його — дуже близько — ще до того, як я познайомився з ним, тоді, коли він шукав Дракулу. Цей шлях ми не могли дозволити собі проігнорувати. І якщо мені доведеться прочитати липову доповідь, я зроблю навіть це.

Хелен мовчки спостерігала за мною, і я відчув (не вперше) її безпомилкову здатність читати мої думки. Мої здогади тільки підтвердилися, коли вона сказала:

— Це варто того, правда?

— Так, — я відвів очі.

— Дуже добре, — сказала вона ніжно. — А я дуже рада, що ти познайомишся з моєю тіткою, вона прекрасна людина, і з моєю матір’ю, яка теж гарна, але по-іншому, а ще я дуже рада, що вони познайомляться з тобою.

Я подивився на Хелен, від ніжності її голосу моє серце раптом підскочило, але на її обличчі був так само іронічний вираз.

— Коли ми їдемо? — запитав я.

— Завтра вранці ми купуємо візи й вилітаємо наступного дня, якщо із квитками буде все гаразд. Тітка сказала, що ми повинні піти в угорську амбасаду завтра вранці до відкриття й подзвонити у вхідні двері приблизно о сьомій тридцять. А потім відразу відтіля ми підемо замовляти квитки на літак. Якщо місць не буде, тоді доведеться поїхати потягом, а це буде дуже довгий шлях, — вона похитала головою.

Але я уявив гучний балканський потяг, який петляє від однієї столиці до іншої, і, незважаючи на час, що ми можемо згаяти, я палко забажав, щоб авіалінії були переповнені.

— Чи маю я рацію, коли думаю, що ти успадкувала більше від тітки, ніж від своєї матері? — я посміхнувся Хелен, але, може, цю посмішку викликала уявна картина подорожі потягом.

Вона подумала всього лише секунду: