Історик

Але були такі ситуації, коли перекладач не був потрібний. Після чудової подорожі набережною ми проїхали через річку, як я пізніше зрозумів, по мосту «Сечені Ланцхід», Сеченський ланцюговий міст — диво інженерії дев’ятнадцятого сторіччя, названий на честь одного з великих борців за красу Будапешта, графа Іштвана Сечені. Коли ми заїхали на міст, вечірнє світло повністю відбивалося від поверхні річки Дунай і заливало всю панораму, так що унікальний замок і церкви Буди, куди ми тепер прямували, був немов накритий золотаво-коричневою шаллю. Міст і сам являв собою моноліт, який по обидва боки охороняли статуї левів і підтримували дві величні арки. Мій раптовий зойк від здивування викликав на обличчі тітки Єви посмішку, а Хелен, що сиділа між нами, теж з гордістю посміхнулася.

— Це чудове місто, — сказав я, і тітка Єва стисла мою руку, ніби я був одним із її власних дітей.

Хелен переклала мені, що її тітка хотіла б розповісти мені про реконструкцію мосту.

— Будапешт був дуже зруйнований під час війни, — сказала вона. — Один із наших мостів дотепер ще до кінця не відновлений, постраждало багато будинків. Ти вже, напевно, помітив, що майже в кожній частині міста йдуть відбудовні роботи. Але цей міст було відремонтовано до сторіччя його відкриття, 1949 року. Ми дуже пишаємося ним. А я пишаюся також тим, що моя тітка допомагала організувати ці роботи.

Тітка Єва посміхнулася й кивнула, але потім, схоже, згадала, що вона не повинна була розуміти все це англійською.

Трохи пізніше ми спустилися в тунель, котрий, як виявилося, проходив просто під замком, тітка Єва сказала, що вона вибрала для нас один із своїх улюблених ресторанів — «справжній угорський ресторан на вулиці Йожефа Атілли». Мене все ще вражали назви будапештських вулиць, деякі з них здавалися мені дивними або екзотичними, але деякі, як ця, нагадували про минуле, яке, на мою думку, живе лише в книгах. Вулиця Йожефа Атілли була так само широка, як й інша частина міста, і зовсім не була схожа на брудну вулицю, уздовж якої розташувалися табори варварів, що їли сидячи в сідлах. Усередині ресторану було тихо й спокійно, метрдотель поспішив до нас і привітав тітку Єву на ім’я. Вона, здавалося, звикла до такої уваги. За кілька хвилин нас посадили за найкращий столик, звідки ми могли милуватися видом прекрасних старих дерев і будинків та перехожими, які йшли у променях літнього сонця, гучними машинами, що шугали містом. Я відхилився назад і зітхнув від задоволення.

Тітка Єва замовила на всіх нас, як так і треба, і коли подали перші страви, разом з ними принесли міцний лікер — палінку, за словами Хелен, — виготовлений з абрикос.

— Із цим треба їсти щось дуже смачне, — пояснила мені тітка Єва через Хелен. — Ми називаємо це «гортобагі паласинта». Це схоже на пиріг із телятиною — традиційна страва чабанів угорських полонин. Вам сподобається.

Мені справді сподобалося, як сподобалися й усі наступні страви: тушковане м’ясо з овочами, запіканка з картоплі, салямі та крутих яєць, ситні салати, зелені боби й баранина, прекрасний золотаво-коричневий хліб. Я тільки тоді зрозумів, який я був голодний після тривалого дня подорожей. Я також помітив, що Хелен та її тітка їли не соромлячись, із задоволенням, чого в товаристві інших людей не дозволила б собі жодна американка.

Було б помилкою сказати, що ми просто їли. Тому що все, що стосується цієї традиції, мало значення. Тітка Єва говорила, Хелен перекладала. Я ставив кілька питань, але переважно, наскільки я пам’ятаю, я був зайнятий поглинанням як їжі, так і інформації. Тітка Єва, здавалося, добре запам’ятала те, що я був істориком, можливо, вона навіть підозрювала про моє неуцтво в історії Угорщини й хотіла впевнитися, що я не знеславлю її на конференції, або її просто сповнював патріотизм старої іммігрантки. Яким би не був її мотив, говорила вона: просто блискуче, я практично читав наступне речення по її жвавому обличчю до того, як Хелен встигала мені перекладати.