Історик

Ранкове сонце й прохолодне повітря були сповнені небезпеки для мене, поки ми йшли до університету, я міг думати тільки про ту мить, що наближалася з неймовірною швидкістю, коли мені доведеться читати доповідь. До цього я лише один раз виступав із доповіддю на презентації, спільній із Россі, — відбулося це торік, коли він організував конференцію з голландського колоніалізму. Кожен із нас написав по половині доповіді, моєю половиною виявилася жалюгідна спроба втиснути у двадцять хвилин зміст ще не написаної дисертації. Россі був чудовим — його частина була схожа на розгорнутий трактат про культурну спадщину Нідерландів, стратегічну силу голландського військового флоту й про витоки колоніалізму. Незважаючи на власне почуття неадекватності до всього, що відбувалося, мені підлестило те, що він залучив мене до своєї доповіді. До того він підтримував мене своєю присутністю на кафедрі, своєю впевненістю й спокоєм. Він по-дружньому поплескав мене по плечі, коли я звернув увагу публіки на нього. Сьогодні я буду сам на сам з аудиторією. Перспектива була жахливою, мене тішила тільки думка про те, як з усім цим упорався б Россі.

Елегантний Пешт лежав навколо нас, і зараз при яскравому денному світлі я бачив, що вся його пишнота відбудовується, точніше відновлюється, після зруйнування під час війни. У багатьох будинків усе ще не було стін і вікон, а іноді й цілих поверхів, і якщо уважно придивитися, можна побачити, що майже кожна поверхня, із чого б вона не була зроблена, пробита кулями. Як мені хотілося пройти далі, щоб побачити більшу частину Пепгга. Але ми домовилися, що відвідаємо всі ранкові доповіді, щоб не викликати підозри щодо законності нашої присутності.

— Пізніше, увечері, я хочу дещо зробити, — сказала Хелен задумливо. — Ми підемо в університетську бібліотеку перед закриттям.

Коли ми підійшли до великого будинку, у якому вчора проводили прийом, вона зупинилася:

— Зроби мені ласку.

— Звичайно. Яку?

— Не говори з Гежею Йожефом про наші подорожі й про те, що ми шукаємо когось.

— Я й не збирався цього робити, — сказав я роздратовано.

— Я просто попереджаю тебе. Він може бути дуже чарівним, — вона підвела свою руку в рукавичці на знак примирення.

— Гаразд, — я притримав для неї великі двері в стилі бароко, і ми ввійшли.

У лекційному залі на другому поверсі багато які з людей, що я бачив учора, вже сиділи на стільцях, виставлених у ряд, професори жваво розмовляли або перегортали папери.

— Боже мій, — промурмотіла Хелен. — Відділ етнографії теж увесь тут.

За мить вона вже вітала колег і розмовляла. Я побачив, як вона посміхалася старим друзям, мабуть, колегам, з якими вона пропрацювала кілька років, і хвиля самотності нахлинула на мене. Здавалося, вона показувала в мій бік, намагалася відрекомендувати мене здалеку, але шум голосів і незрозуміла угорська мова утворювали між нами явний бар’єр.

Саме тоді я відчув, як торкнулися мого плеча, і переді мною з’явився Гежа. Його посмішка й потиск руки були теплими.

— Як вам наше місто? — запитав він. — Усе вам до вподоби?

— Усе, — відгукнувся я з такою самою теплотою. Я добре запам’ятав попередження Хелен, але ця людина не могла не сподобатися.

— Дуже радий, — сказав він. — Ваша доповідь буде сьогодні?

Я закашлявся.

— Так, — підтвердив я. — Так, саме так. А ви? А ваша доповідь сьогодні буде?

— О ні, ні, — сказав він. — Насправді я проводжу одне дуже цікаве дослідження. Але доповідати я не готовий.

— Яка тема вашого дослідження? — я не міг втриматися й запитав, але тієї миті професор Шандор з білою зачіскою підвівся й закликав аудиторію до порядку.

Юрба розсілася по місцях, як птахи на проводах, і запанувала тиша. Я сидів позаду поруч із Хелен і весь час позирав на годинника. Була тільки дев’ята тридцять, тому я міг ненадовго розслабитися. Гежа Йожеф сів спереду, я бачив у першому ряді потилицю його гарної голови. Озирнувшись, я також побачив обличчя знайомих мені людей з учорашнього прийому. Це були серйозні, трохи напружені обличчя, усі дивилися на професора Шандора.