Історик

Я виховала Олену за допомогою родичів, вона виросла гарною, розумною дівчинкою. Я певна, що це кров Бартоломео. Я розповіла їй про батька — і ніколи не брехала. Можливо, я не все розповіла, але вона була занадто молода, щоб зрозуміти, як кохання робить людей сліпими й дурними. Вона пішла в університет, і я дуже пишалася нею. Якось вона сказала мені, що її батько — великий американський учений. Я сподівалася, що вони коли-небудь зустрінуться.

Але я не знала, що ти поїхала в той університет, у якому він працював, — додала мати Хелен і з докором подивилася на свою дочку, таким чином закінчивши свою розповідь.

Хелен пробурмотіла щось, чи то вибачаючись, чи то виправдовуючись, і похитала головою. Було видно, що вона вражена так само, як і я. Під час розповіді вона сиділа дуже тихо, перекладала ледь чутним голосом, пробурмотівши щось тільки тоді, коли мати розповідала про дракона у себе на плечі. Хелен пізніше сказала мені, що її мати ніколи не роздягалася перед нею, ніколи не водила її в лазню — це робила Єва.

Спочатку ми всі троє сиділи мовчки за столом, але потім Хелен обернулася до мене й жестом показала на. листи, які лежали перед нами на столі. Я зрозумів — я думав про те саме.

— Чому вона не відіслала кілька листів Россі, аби довести йому, що він був у Румунії?

Хелен подивилася на матір, в очах її був сумнів, а потім, мабуть, вона спитала про це матір. Вона відповіла, але коли Хелен переклала, моє серце підскочило до горла і наповнилося болем почасти за неї, а почасти за свого невірного викладача.

— Я думала зробити так, але з його листа я зрозуміла, що він усе вирішив остаточно. Тоді я подумала, що ці листи нічого не змінять, вони тільки завдадуть мені ще більшого болю, до того ж я втрачу дрібнички, які нагадували мені про нього, — вона простягнула руку, ніби хотіла доторкнутися до його руки, але потім забрала її. — Я тільки шкодувала про те, що не повернула його речі. Але, з іншого боку, у нього було так багато від мене, що нема нічого страшного і в тому, що я залишу листи собі.

Вона подивилась на мене, потім на Хелен, її очі були спокійними: в них не було виклику, а тільки глибока відданість. Я відвів погляд.

Але Хелен була налаштована зовсім інакше.

— То чому ж ти не віддала мені ці листи кілька років тому? — палко вигукнула вона.

Жінка похитала головою.

— Вона говорить, — заявила Хелен із твердим виразом обличчя, — що знала, як я ненавиділа свого батька, і чекала того, хто б любив його. «Як і вона любить дотепер», — міг додати я, тому що моє серце майже відчувало те кохання, яке поховали в цьому порожньому маленькому домі.

Я сумував не тільки за Россі. Сидячи за столом, я однією рукою взяв Хелен за руку, а другою — мозолисту руку її матері й міцно стис їх. Тієї миті світ, у якому я виріс, його спокій і тиша, мораль і манери — світ, у якому я вчився, сидів в архівах, кохав когось, здавався далеким, як Чумацький Шлях. Я не міг говорити, — клубок підступив до горла, — але якби зміг, то знайшов би спосіб сказати цим двом жінкам із несхожою, але однаково сильною любов’ю до Россі, що я відчуваю його присутність.

За секунду Хелен вивільнила свою руку, але її мати тримала мене, як і раніше, запитуючи щось своїм м’яким голосом.

— Вона хоче знати, як може допомогти тобі знайти Россі.

— Скажи їй, що вона й так уже мені допомогла і що я прочитаю ці листи, тільки-но ми підемо, і, може, вони допоможуть нам знайти Россі.

Після цих слів Хелен зніяковіло нахилила голову й підвелася, щоб подивитися на рагу в духовці. Звідти линули чудові запахи, навіть Хелен посміхнулась, ніби визнаючи, що є й свої плюси в тому, що вона повернулася в цей будинок. Спокій того моменту додав мені хоробрості:

— Запитай, будь ласка, свою матір, чи знає вона про вампірів таке, що могло б допомогти нам у наших пошуках.

Коли Хелен переклала, я побачив, що потривожив слабкий спокій. Її мати озирнулася й перехрестилась, але за мить вона, здавалося, змусила себе зібратися на силі й заговорила. Хелен уважно слухала й кивала.

— Вона говорить, що ти мусиш запам’ятати: вампір може змінюватися. Він може з’являтися перед тобою у різному вигляді.

Я хотів дізнатися докладніше, що це означає, але мати Хелен стала тремтячою рукою накладати нам їжу. Тепло печі, запах м’яса та хліба заполонили маленький будинок, і ми мовчки із задоволенням почали їсти. Мати Хелен раз у раз підкладала мені хліб, поплескувала мене по руці або підливала свіжий чай. Їжа була простою, але смачною й ситною, сонячне світло прикрашало скатертину золотим візерунком.

Коли ми закінчили, Хелен вийшла на вулицю покурити, а мати жестом покликала мене за собою. На задньому дворі був сарай, біля якого вовтузилося кілька курчат, а також маленька клітка з двома довговухими кроликами.

Мати Хелен витягла одного з них, ми стояли разом і гладили його ніжну голову, а він моргав і трохи пручався. Крізь вікна я почув, як Хелен почала мити посуд. Сонце своїм теплом зігрівало мене, а за будинком зелені поля гуділи й розтікалися у невичерпній радості життя.