Історик

Настав час іти, щоб не запізнитися на автобус, і я поклав листи Россі у портфель. Коли ми вийшли, мати Хелен зупинилася біля дверей. Здавалося, їй і на думку не спало проводити нас селом до автобуса. Вона взяла обидві мої руки у свої й ніжно стисла їх, зазираючи мені в очі.

— Вона говорить, що бажає тобі тільки щасливих подорожей, щоб ти знайшов те, що шукаєш, — пояснила Хелен.

Я подивився в глибину темних очей цієї жінки й щиро подякував їй. Вона обійняла Хелен, сумно подивилася на обличчя дочки, обхопивши його двома руками, а потім відпустила нас.

Трохи відійшовши, я обернувся, щоб іще раз подивитися на неї. Вона стояла, спершись на одвірок, наче наш візит виснажив її. Я поставив свій портфель просто на курну дорогу і пішов назад до неї так швидко, що на якусь мить мені здалося, що я не рухаюсь. Згадавши Россі, я обійняв і поцілував жінку в ніжну м’яку щоку. Мати пригорнулася — вона була набагато нижча від мене — і сховала обличчя в мене на грудях. Потім раптом вирвалася й зникла в будинку. Я подумав, що вона, сповнена емоціями, хотіла побути сама, тому теж хотів іти, але за мить вона повернулася і, на мій подив, схопила мене за руку й вклала в неї щось маленьке та тверде.

Розтиснувши пальці, я побачив срібний перстень із гербом. Я відразу зрозумів, що це був перстень Россі, який вона повертала йому через мене. Її обличчя сяяло, темні очі блищали. Я нахилився й знову поцілував її, але цього разу в губи. Вони були м’які й ніжні. Коли я відпустив її й повернувся до свого портфеля й Хелен, я побачив самотню блискучу сльозу на обличчі старої жінки. Десь я прочитав, що не буває самотньої сльози, що це застарілий поетичний штамп. Напевно, не буває, тому що інші котилися по моїх щоках.

Тільки-но ми сіли в автобус, я дістав листи Россі й обережно відкрив перший. Переписуючи їх тут, я з повагою поставлюся до бажання Россі захистити особисте життя друга й скористаюся псевдонімом (nom-de-querre, як сказав він). Було дуже дивно знову бачити почерк Россі — той самий молодий, майже учнівський — на пожовклих сторінках.

— Ти збираєшся читати їх тут? — здивувалася Хелен, зазираючи через моє плече.

— А ти хіба можеш чекати?

— Ні, — сказала вона.

Розділ 45