Історик

Я простягнув руку до коричневого конверта.

— Мені треба придбати якісь чотки або амулет, щоб узятися за це?

— Я впевнений, у вас і так багато добра, моралі, як би ви не назвали це, мені хочеться вірити, що багато хто з нас має такі чесноти. Але я б не став носити в кишені часник, ні.

— Але ви взяли б із собою моральну протиотруту.

— Так, я намагався, — сказав Россі, при цьому його обличчя спохмурніло, воно стало майже скорбним. — Напевно, не мав рації у тому, що не послухався всіх цих забобонів. Утім, я ж раціоналіст, і, мабуть, від цього мені вже нікуди не дітися.

Я зімкнув свої пальці на конверті.

— Ось ваша книга. Це цікавий примірник, я бажаю вам успіхів у визначенні її походження. — Він передав мій томик у шкіряній палітурці, а я подивився на нього й подумав про те, що його сумне обличчя говорить набагато більше, ніж його легкість, з якою він промовив ці слова. — За два тижні ми знову повернемося до проблем торгівлі в Утрехті.

Я змигнув — моя дисертація здавалася мені зараз нереальною.

Россі прибрав кавові чашки, а я заціпенілими пальцями став збирати свій портфель.

— І ще одне, — сказав він серйозно, коли я повернувся до нього спиною.

— Так?

— Ми більше не будемо про це говорити.

— Ви не хочете знати про мої результати? — своїми словами він ввів мене в жах — він покинув мене.

— Можна сказати й так, я не хочу знати. Якщо, звичайно, вас не спіткає лихо. — Він узяв мене за руку й потис її, як завжди, по-дружньому. У його обличчі відбивалося горе, якого я ніколи раніше не бачив, але потім Россі пересилив себе й посміхнувся.

— Гаразд, — мовив я.

— За два тижні, починаючи із цього моменту, — вигукнув він мені майже весело, коли я вийшов, — принесіть мені закінчений розділ або якусь частину.

Батько замовк. На мій подив і сором, я побачила сльози в його очах. Через такий вияв емоцій я б не стала звертатися до нього зі своїми питаннями, навіть якби він нічого не говорив.

— Розумієш, написання дисертації — це насправді брудна робота, — сказав він м’яко. — У будь-якому разі нам не треба було втручатися в усе це. Ця історія дуже заплутана, до того ж зі мною все гаразд. Це ж очевидно, тому що я тут, я вже не божевільний професор, до того ж і ти тут. — Він зітхнув. Здавалося, він приходив до тями. — Щасливий кінець, як і завжди.

— Але все ж таки щось відбувалося до того, як настав кінець, — спромоглася вимовити я.

Сонце зігрівало тільки мою шкіру, але не кістки — вони похололи через вітерець, що віяв з моря. Ми підвелися й стали дивитися навсібіч, щоб розглянути місто, яке розкинулося внизу. Ми побачили останню групу туристів, які пройшли повз нас під стіною, зупинилися біля далекої ніші й стали показувати у бік островів і позувати перед камерами. Я подивилась на батька, а він дивився на море. За туристами, далеко поперед нас, я побачила чоловіка, якого не помічала раніше, він повільно віддалявся. Це був високий широкоплечий чоловік у темному вовняному костюмі. У цьому місті ми бачили й інших високих чоловіків у темних костюмах, але чомусь я не могла відірвати погляду саме він цієї людини.

Розділ 5

Щоб не тиснути на батька, я сама вирішила провести невелике розслідування. Одного разу після школи я пішла в університетську бібліотеку. Моя голландська мова була досить доброю, уже кілька років я вивчала німецьку й французьку, до того ж у бібліотеці було багато літератури англійською мовою. Бібліотекарі були дуже люб’язними, я лише, соромлячись, поговорила з працівниками, і незабаром мені пощастило знайти матеріал, який я шукала: нюрнберзькі памфлети про Дракулу, про які говорив мій батько. У бібліотеці не виявилося оригіналу памфлетів, підстаркуватий бібліотекар у відділі середньовічної літератури пояснив мені, що є лише текст у довіднику німецьких документів, перекладених англійською.

— Це підійде вам, люба дівчинко? — запитав він, посміхнувшись. У нього було світле, відкрите обличчя, які іноді можна зустріти в голландців: чесні блакитні очі, а волосся замість того, щоб посивіти, здавалося, просто посвітлішало. Батьки мого батька, що жили в Бостоні, померли, коли я була ще маленькою, тож я подумала про те, що хотіла б, аби мій дідусь був схожий на цього чоловіка. — Мене звати Джон Біннертс, — додав він. — Можеш звертатися до мене завжди, коли тобі знадобиться допомога.

Я відзначила, що це було саме те, що мені треба, подякувала йому, сказавши «dank u», він поплескав мене по плечу й тихенько пішов. Я залишилася в порожній кімнаті й перечитала перший розділ у моїй записній книжці: «1456 року нашої ери Дракула скоїв багато жахливих і загадкових учинків. Ставши правителем Валахії, він спалював усіх молодих хлопців, які приходили на його землю, щоб учити мову, — їх було чотириста. У нього була велика родина, багатьох родичів він проколов, багатьох своїх підданих наказав закопати по пуп у землю, а потім застрелював. Деяких він присмажував, а потім здирав шкіру».