Історик

Мені більше хотілося побути з батьком наодинці, а не відвідувати незнайомців, у присутності яких поверталася моя наївна скромність, але, здавалося, батькові дуже хотілось побачитися зі старими друзями. Як би там не було, все одно буде цікаво, проте тремтіння «фіата» заколисувало, поїздка на потязі дуже виснажила мене. Немов прокляття спустилося на мене того ранку — запізнілі виділення крові, через які непокоївся мій лікар, а місіс Клей поклала в рюкзак спеціальні прокладки. Коли я вперше побачила це в туалеті потяга, від подиву в очах з’явилися сльози, ніби хтось поранив мене, пляма на моїх ніжних бавовняних трусиках була схожа на тріумф убивці. Я нічого не сказала батькові Річкові долини та села на пагорбах то з’являлися, то зникали за вікном машини. Я була сонною і за ленчем у містечку, де було повнісінько кав’ярень і темних барів, а вуличні коти ніжились на осонні біля дверей.

Але я нарешті прокинулась, коли ми в сутінках наближалися до одного із двадцяти міст, що приліпилися до пагорбів, які височіли над нами, немов фрески. На обрії крізь похмуре захмарене вечірнє небо пробивалися промені призахідного сонця, що ховалося осторонь Середземного моря. Батько сказав, що в тому боці Гібралтар і багато інших місць, де нам треба колись побувати. Над нами лежало місто, побудоване на кам’яних стояках, вулиці були майже вертикальними, а на алеях були викладені вузькі кам’яні сходи. Батько їздив на маленькій машині то вперед, то назад. Якось ми проїхали повз невеличкий ресторанчик, світло з вікон якої осявало вологу бруківку. Потім батько почав вдивлятися в інший бік пагорба.

— Це тут, якщо я все правильно запам’ятав. — Він проїхав між кипарисами до вузького провулка. — Вілла Монтефолліноко, біля Монтепердуто. Монтепердуто — це місто. Запам’ятала?

Я запам’ятала. За сніданком ми вивчали карту, і батько проводив пальцем між чашками з кавою.

— Тут Сієна. Це головний пункт, а ось Тоскана. Потім ми в’їдемо в Умбрію. Отут Монтепулсіано — відоме давнє місто, а наступний пагорб — це наше місто Монтепердуто.

Ці два слова разом промайнули в моїй голові, «монте» — означає «гора» (з англійської), але насправді гори були схожі на лялькові, маленькі, гострі, наче діти Альп, через які мені вже двічі довелося проїхати.

У сутінках вілла здавалася маленькою, це був невеликий, низько посаджений будинок, зроблений із простого каменю, навколо червоних дахів росли кипариси й оливкові дерева, два похилих кам’яних стовпи вказували на пішохідну стежку. У вікнах на першому поверсі горіло світло, я раптом відчула себе голодною, стомленою, у мене всередині вирували капризи молодості, які мені доведеться приховувати від хазяїв. Батько дістав з машини валізи, а я пішла слідом за ним стежкою.

— Навіть дзвоник той самий, — сказав він задоволено, смикаючи за мотузку біля вхідних дверей і зачісуючи рукою назад волосся.

Вийшов чоловік, він накинувся на мого батька, як торнадо, обійняв його й став щосили плескати по спині, гучно поцілував його в обидві щоки, а потім занадто низько нахилився, щоб потиснути мою руку. Його рука була величезною й теплою, він поклав її мені на плече, коли ми йшли до будинку. У погано освітленому холі, де було багато старовинних меблів, цей чоловік закричав, як тварина.

— Джуліє! Джуліє! Швидше! У нас гості! Іди-но сюди! — у нього був жахлива англійська, але він говорив упевнено й голосно.

Висока всміхнена жінка, що вийшла, одразу ж сподобалася мені. У неї було сиве волосся, схоже на срібло, вона заколювала його ззаду, відкриваючи видовжене обличчя. Спочатку вона посміхнулася мені й не стала нахилятися, щоб привітатись зі мною. Її рука була теплою, як у чоловіка, жінка теж поцілувала батька в обидві щоки, похитала головою, говорячи щось італійською.

— А в тебе, — сказала вона, звертаючись до мене англійською, — буде своя кімната, згодна?

— Гаразд, — погодилась я.

Мені це сподобалося, я сподівалася, що моя кімната буде поруч із кімнатою батька і з неї буде відкриватися вид на долину, з якої ми піднімалися таким крутим схилом.

Після вечері в оббитій каменем їдальні всі дорослі відкинулися назад і зітхнули.

— Джуліє, — сказав мій батько, — з кожним роком ти стаєш дедалі кращою куховаркою. Ти стала однією з найкращих куховарок Італії!

— Не кажи дурниць, Паоло, — у неї була англійська з акцентом Оксфорда й Кембриджа. — Ти завжди такий.

— Може, це через «Чіанті», дай-но мені поглянути на цю пляшку.

— Давай я тобі ще наллю, — втрутився Массімо. — А що вивчає твоя прекрасна дочка?

— У школі ми вчимо всі предмети, — сказала я просто.

— Гадаю, що їй подобається історія, — додав батько. — Також любить розглядати визначні пам’ятки.