Історик

Але наступного вечора він скликав вісьмох ченців (мені випала честь бути серед них), і нам сказали, що ми зробимо вигляд, ніби поховаємо тіло в церкві, а насправді його слід негайно вивезти із цього місця. Він сказав, що лише одному з нас відкриє таємницю щодо того, куди й чому ми маємо відвезти тіло, а інших незнання захистить якомога довше. Настоятель так і вчинив: він обрав одного ченця, якого знав багато років, відкрив йому таємницю, а іншим (нам) наказав тільки слухатися його й не ставити жодних питань.

Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші — на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.

Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося най— жахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом. Пізніше нам удалося забрати тіла й кінцівки наших друзів і поховати їх по-християнському в монастирі Бачково, ченці якого багато днів і ночей молилися за їхні віддані душі.

Після цієї події ми, налякані й сумні, вирушили далі, але їхати було не так далеко, і ми без пригод дісталися до монастиря Светі Георгі. Там ченці, хоч вони були старі і їх було мало, привітали нас і сказали, що справді скарб, який ми шукали, до них принесли двоє прочан кілька місяців тому, і все було гаразд. Ми не хотіли поки повертатися в Да— кію через усі ті небезпеки й вирішили влаштуватися в монастирі. Мощі, які ми привезли туди, були таємно поховані в раку у Светі Георгі, а слава монастиря серед християн привела до його воріт багатьох прочан, які молилися там і зберігали мовчання. Якийсь час ми жили мирно, і завдяки нашій праці монастир розрісся. Але незабаром у селах поблизу почалася чума, хоча поки що вона не вразила монастир. Пізніше я дізнався, що це була не чума, а… (У цьому місці рукопис обривався.)

Розділ 60

Коли Стойчев закінчив, ми з Хелен кілька хвилин не могли вимовити ані слова. Стойчев і сам раз у раз кивав головою, прикладаючи руку до обличчя, наче бажаючи прокинутись. Нарешті Хелен заговорила:

— Це та сама подорож — напевно та сама!

Стойчев повернувся до неї:

— Я вірю, що так воно і є. Без сумніву, ченці брата Кирила перевозили тіло Влада Тепеса.

— Це означає, що, не враховуючи тих двох, кого вбили оттомани, вони благополучно дійшли до болгарського монастиря Светі Георгі — де це?

То було питання, яке найбільше хотів поставити я — серед усіх цих загадок ця здавалася найважливішою. Стойчев торкнувся лоба.