Історик

За кілька хвилин дехто із слухачів підхопився, беручи одне одного за пояс, і почався танець, такий жвавий, якою була й сама мелодія. Їхні добре начищені черевики підстрибували на траві. Незабаром до них приєдналися жінки у строгих сукнях, які танцювали, тримаючи спину рівно, а ногами виписуючи кренделі Обличчя танцюристів сяяли, вони посміхалися, ніби нічого не могли із цим вдіяти, і обличчя музикантів сяяли у відповідь. Чоловік у першому ряду дістав білий носовичок, підняв його високо, і люди закружляли довкола нього. У Хелен загорілися очі, і вона постукувала долонею по столу, наче не могла всидіти на місці. Музиканти грали, а всі інші раділи, піднімали келихи й пили, а танцюристи й не думали зупинятись. Нарешті музика закінчилася і танок розпався. Танцюристи витирали піт і голосно сміялися. Чоловіки повернулися до своїх склянок, а жінки почали діставати носовички та поправляли зачіски.

Потім акордеоніст знову заграв, але цього разу повільну смутну мелодію, затягуючи ноти. Він закинув свою кошлату голову й заспівав. Насправді це була наполовину пісня, наполовину плач — мелодія баритона було такою сумною, що наверталися сльози від журби. Я відчував, як стискується моє серце, згадуючи всі життєві втрати.

— Про що він співає? — запитав я Стойчева, щоб приховати свої емоції.

— Це стара пісня, дуже стара — думаю, їй приблизно триста чи чотириста років. У ній розповідається про гарну болгарську дівчину, за якою женуться турецькі загарбники. Вони хочуть віддати її в гарем місцевого паші, і вона тікає. Вона забігає на високу скелю біля свого села, а переслідувачі галопом мчать за нею на конях. Біля вершини гори є урвище. Там вона кричить, що радше помре, ніж стане коханкою невірного, і кидається у прірву. Пізніше біля підніжжя гори народжується джерело із пречистою й найсолодшою водою в тій долині.

Хелен кивнула:

— У Румунії теж є схожі пісні.

— Гадаю, вони є скрізь, де балканський народ зазнав турецького гніту, — сумно сказав Сгойчев. — У нас, у болгарському фольклорі, дуже багато таких пісень на різні теми, і всі вони — крик протесту проти поневолення нашого народу.

Акордеоніст, схоже, вирішив, що він досить порвав наші серця, бо наприкінці пісні він хитро посміхнувся й знову заграв танцювальну музику. Цього разу більшість гостей підвелися й почали танцювати — лінія танцюристів звивалась уздовж тераси. Один із чоловіків потягнув нас за собою, і Хелен пішла танцювати, а я залишився сидіти на стільці поруч зі Стойчевим. Мені подобалося спостерігати за нею. Після короткого ознайомлення вона підхопила танець. Можливо, такі танці були в неї в крові: вона трималась із природною гідністю, ноги рухалися точно в такт. Дивлячись на витончені лінії її фігури під білою блузкою й чорною спідницею, її сяюче обличчя з темними локонами, я благав долю, щоб з нею нічого не сталося, і міркував, чи дозволить вона мені захистити її.

Розділ 61

Якщо перший погляд на будинок Стойчева навіяв на мене раптові надії, то Рільський монастир сповнив мене страхом. Він знаходився у мальовничій глибокій долині, майже заповнюючи її, а над його стінами й банями височіла гора Ріла: круті, вкриті лісом, високими ялинами схили. Ранов поставив машину в тіні біля головних воріт, і ми пішли до монастиря з невеликою групою туристів. Була спекотна, суха днина, наближалося балканське літо, курява під нашим ногами здіймалась до литок. Величезні дерев’яні ворота були розчинені, ми ввійшли у них, і мені відкрився краєвид, якого я ніколи не забуду. Навколо нас височіли стіни монастирської фортеці чорного та білого каменю, з довгими дерев’яними балконами. Третю частину величезного двору становила церква неймовірних пропорцій, ґанок густо прикрашений фресками, ясно-зелені маківки сяяли на полуденному сонць Поруч із нею стояла потужна квадратна вежа з сірого каменю, на вигляд — найстаріша з усього, що її оточувало. Стойчев сказав нам, що це вежа Хреліо, побудована середньовічним дворянином як притулок від політичних ворогів. Це була єдина частина колишнього монастиря, що залишилася тут після того, як монастир був спалений турками й відновлений через кілька століть у такій строкатій пишноті. Коли ми стояли там, залунали церковні дзвони, злякавши зграю птахів. Вони, перелякані, злетіли вгору, і, стежачи за ними, я знову побачив неймовірно високі вершини над нами, до яких іти щонайменше день. Я затамував подих: може, Россі тут, у цьому давньому місці?