Історик

Бібліотека являла собою довгу кімнату на першому поверсі, майже навпроти кімнат настоятеля. Біля входу нас зустрів сивобородий чернець: високий чоловік із виснаженим обличчям. Мені здалося, що він суворо подивився на Стойчева, а потім кивнув нам.

— Це брат Румен, — сказав нам Стойчев. — Зараз він бібліотекар і покаже нам те, що ми шукаємо.

Кілька книг і рукописів лежали під склом, підписані й виставлені біля входу для туристів. Мені б хотілося поглянути на них, але нас уже вели до глибокої ніші, що знаходилася наприкінці кімнати. У монастирі було напрочуд прохолодно, і навіть кілька електричних лампочок не могли повністю розігнати темряву по кутах У внутрішньому приміщенні дерев’яні шафи й полиці були забиті коробками й книгами. У куті в маленькій ніші висіла ікона Діви Марії та її дорогого Немовляти, яких охороняли два ангели із червоними крильми. Перед іконою висіла прикрашена коштовним камінням золота лампадка. Старі-престарі стіни були чисто побілені, і нас огорнув уже знайомий запах старіючого пергаменту, папери й шкіри. Мені було приємно бачити, що в Ранова вистачило пристойності загасити сигарету, перш ніж він пройшов за нами у цю скарбницю.

Стойчев постукав ногою по кам’яній підлозі, ніби збираючись викликати духів.

— Ось, — сказав він, — ви дивитеся в серце болгарського народу. Тут багато років ченці зберігали нашу спадщину, часто таємно. Покоління ченців віддано копіювали ці манускрипти або ховали їх, коли монастир атакували безбожники. Це маленька частина спадщини нашого народу — значно більша була знищена. Але ми раді й цим решткам.

Він поговорив із бібліотекарем, який став обережно переглядати написи на коробках. За кілька хвилин він приніс дерев’яну коробку й дістав із неї кілька книг. На верхній книзі було чудове зображення Христа — принаймні, я вирішив, що це Христос: держава в одній руці, скіпетр у другій, вираз візантійської меланхолії на обличчі. Я був розчарований, побачивши, що листи брата Кирила знаходяться не в цій чудовій палітурці, а у простішій, іншій книзі, схожій кольором на стару кістку. Бібліотекар приніс це до стола, і Стойчев з радістю та насолодою розкрив книгу. Ми з Хелен дістали записні книжки, а Ранов ходив серед бібліотечних полиць, наче йому було надто нудно залишатися на одному місці.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав Стойчев, — тут два листи, і невідомо, чи були там інші, написані братом Кирилом — ті, що не збереглися.

Він показав на першу сторінку. Вона була списана дрібним округлим каліграфічним почерком, пергамент був дуже старим, майже коричневим. Він повернувся до бібліотекаря з питанням і, почувши відповідь, задоволений, звернувся до нас:

— Так, у них є ці листи в перекладі болгарською, а також інші рідкісні документи цього періоду.

Бібліотекар поклав перед ним папку, і Стойчев почав мовчки переглядати друковані аркуші, звіряючи їх із давнім рукописом.

— Вони добре попрацювали, — визнав він нарешті. — Я продиктую вам якомога точніший переклад, щоб ви записали.

І він, трохи запинаючись, прочитав нам свій переклад цих двох листів.